Мета: охарактеризувати предмет, завдання і методи вікової психології;
проаналізувати основні закономірності психічного розвитку дитини.
Основні поняття: розвиток психіки, дозрівання, філогенез психіки,
онтогенез психіки, психологічний вік, соціалізація, соціальна ситуація
розвитку, провідна діяльність, психологічні новоутворення, вікова криза, вищі
психічні функції, рівень актуального розвитку, зона найближчого розвитку,
інтеріоризація, експериментально-генетичний метод; інтегрованість,
нерівномірність, гетерохронність, пластичність, суперечливість вікового
розвитку.
План
1. Предмет і завдання вікової психології.
2. Місце вікової психології в системі психологічних наук.
3. Джерела та рушійні сили психічного розвитку дитини.
4. Закони психічного розвитку дитини.
5. Провідна діяльність.
6. Періодизація вікового розвитку Д.Б. Ельконіна.
1. Предмет і завдання вікової психології
Вікова психологія є галуззю психологічної науки про індивідуальний
розвиток людської психіки в онтогенезі.
Об’єктом дослідження вікової психології є людина на всіх етапах її життя.
Предметом дослідження вікової психології є вікова динаміка,
закономірності, фактори, умови, механізми становлення, формування та
розвитку особистості.
Вікова психологія виявляє структурні зміни, новоутворення, що
формуються з віком у психіці та діяльності людини, знаменуючи собою
переходи до нових ступенів її розвитку. Розкриває вона передумови та умови,
що визначають процес розвитку, співвідношення у ньому природних
(спадковість, фізіологічне дозрівання організму) і суспільних факторів, завдяки
яким і через які реалізуються можливості психічного розвитку людини.
Особливу увагу звертає вона на рушійні сили індивідуального розвитку
людської психіки, індивідуально-типологічні відмінності у психічному

розвитку дітей, підлітків, молоді, дорослих і старих людей, чинники, що їх
детермінують.
Отже, предметом вікової психології є дослідження закономірностей
психічного розвитку людини на різних етапах її індивідуального життя.
Завданнями вікової психології є дослідження особливостей розвитку
особистості на кожному її віковому етапі, надання відповідних рекомендацій
щодо попередження спричинених віковими кризами психологічних проблем, а
також конкретної психологічної допомоги.
Важливим є зосередження зусиль вікової психології на розв’язанні таких
теоретичних і практичних завдань:
– вивчення особливостей розвитку людини на етапах ранньої та зрілої
дорослості (Я-концепції, системи життєдіяльності, особливостей інтересів та
інтелекту, проблем і криз розвитку тощо);
– розвиток психічно здорової особистості та дослідження особливостей
відхилень у психічному здоров’ї людини;
– з’ясування індивідуальних відмінностей дітей, відкриття їхніх творчих
здібностей;
– дослідження сенситивних періодів у розвитку особистості та окремих
психічних функцій;
– створення психологічних умов для забезпечення саморозвитку;
– забезпечення психологічних умов розвитку цілісної та гармонійної
особистості дитини, підлітка та юнака.
Вікова психологія виникла у результаті диференціації наук, своїм корінням
вона була започаткована, як і вся психологія, у філософії, пізніше – вийшла із
загальної і генетичної психології, а потім у ній самій проходив процес
диференціації. У його результаті виникла дитяча психологія, яка у свою чергу
ділиться на психологію раннього віку, психологію дошкільника, психологію
молодшого школяра. До вікової психології входить психологія підлітка,
психологія юнака, психологія ранньої зрілості, психологія середньої зрілості,
психологія пізньої зрілості. Українські та інші психологи виділяють психологію
підлітка як розділ вікової психології, який вивчає факти й закономірності
психічного розвитку в підлітковому віці, психологічні особливості підлітка;
психологію юнака, психологію людей зрілого віку і психологію людей
похилого віку.
2. Місце вікової психології в системі психологічних наук
Вікова психологія зв’язана з загальною, генетичною, педагогічною,
соціальною та диференційною психологією.
Тісний зв’язок існує між віковою і загальною психологією, яка вивчає
загальнопсихологічні закономірності, визначає теоретичні засади і принципи
психологічної науки, її понятійний і категоріальний апарат, систематизує та
узагальнює емпіричний матеріал психологічних досліджень.
Особливо тісно пов’язана вікова психологія з генетичною психологією
(психологією розвитку) – галуззю психології, яка вивчає зумовлені спадковістю

психічні процеси і властивості особистості, особливості психічного руху, що
проявляються у почуттях, відчуттях, уявленнях, а також специфіку процесів,
результатом яких є думка. Аналізуючи становлення психічних процесів,
генетична психологія може опиратися на результати досліджень з дітьми чи
дорослими, але самі діти (дорослі) не є предметом вивчення генетичної
психології.
Вікова психологія активно взаємодіє з педагогічною психологією,
зосередженою на вивченні психологічних закономірностей навчання і
виховання, умов, чинників і механізмів ефективного навчання і виховання. Ця
взаємодія зумовлена неможливістю розглядати навчання і виховання відірвано
від віку школяра, без урахування досягнутого ним рівня розвитку. Наукове
обґрунтування мети, змісту навчання і виховання, педагогічних методів і
технологій не може обійтися без урахування знань про вікові особливості дітей,
підлітків, юнаків.
Формування, становлення, розвиток особистості дитини, юнака, дорослої
людини відбуваються у колективі ровесників, у малих групах (сім’я, клас,
студентська група, виробничий колектив), тому для вікової психології важливе
значення має її зв’язок із соціальною психологією – наукою про взаємозв’язок,
взаємозалежність, взаємовпливи соціального і психічного на рівні індивіда і
спільноти.
Активно співпрацює вікова психологія з диференційною психологією, яка
вивчає психічні відмінності між окремими індивідами і групами. Зумовлене це
тим, що на кожному етапі розвитку вікові особливості людської психіки
виявляються в єдності з їх індивідуальною варіативністю.
3. Джерела та рушійні сили психічного розвитку дитини
Л.С. Виготський розглядав вік як епоху, ступінь, відносно замкнутий
період розвитку, значення якого визначається його місцем в загальному циклі
розвитку, а загальні закони розвитку відзначаються своєрідністю прояву.
За переходу від одного вікового ступеня до іншого виникають
новоутворення, яких не було в попередні періоди, і перебудовується весь хід
розвитку.
Л.С. Виготський вводить також поняття вікової кризи як цілісних змін
особистості дитини, що виникають за зміни стабільних періодів як переломних
точок на кривій дитячого розвитку, які відокремлюють один віковий період від
іншого.
Кризи зумовлюються виникненням основних новоутворень попереднього
стабільного періоду, що призводять до руйнування однієї соціальної ситуації
розвитку (це та система відносин, в якій знаходиться дитина та її орієнтація в
них) та виникнення іншої.
Л.С. Виготський вважав, що джерелом розвитку вищих психічних функцій
є середовище. Вищі психічні функції виникають спочатку як форма
колективної поведінки дитини, як форма співробітництва між людьми

(інтерпсихічна), і тільки потім стають індивідуальними (інтрапсихічними)
функціями самої дитини.
Приклад з розвитком мовлення: спочатку мовлення виникає як засіб
спілкування між дитиною і людьми, що її оточують, і тільки після,
перетворюючись у внутрішнє мовлення, воно стає основним засобом мислення
самої дитини, стає її внутрішньою психічною функцією.
У процесі засвоєння досвіду, опосередкованого мовленнєвою діяльністю,
формуються вищі психічні функції. Основним механізмом виникнення вищих
психічних функцій є інтеріоризація, тобто перетворення зовнішніх дій,
спрямованих на засвоєння досвіду, у внутрішні.
Рушійною силою психічного розвитку за Л.С. Виготським, є навчання.
Навчання є основною детермінантою психічного розвитку, але нею може бути
лише те навчання, у якому будуть враховувати рівень актуального розвитку,
тобто те, що учень вже вміє виконувати сам, і зону найближчого розвитку,
тобто те, що учень може виконати з допомогою дорослої людини.
Л.С. Виготський висунув таку формулу: лише те навчання є хорошим, яке
забігає наперед розвитку. Якщо весь психічний розвиток дитини відбувається в
процесі спілкування, то з цього випливає, що спілкування і його
найсистематизованіша форма навчання – формує розвиток, створює нові
психічні утворення, розвиває вищі процеси психічного життя.
Основну тезу теорії Л.С. Виготського можна сформулювати так: навчання
не є розвиток, але правильно організоване навчання дитини веде за собою
розвиток, а не пристосовується до наявного рівня розвитку. Навчання повинне
орієнтуватися на нові можливості дитини, повинне забігати наперед розвитку.
Навчання є рушійною силою психічного розвитку, необхідним моментом в
процесі розвитку у дитини історичних особливостей людини.
Навчання не є тотожним розвитку. Воно створює зону найближчого
розвитку, тобто пробуджує його внутрішні процеси, які поступово, через
співробітництво та взаємодію з оточуючими, стають надбанням самої дитини.
Отже, зона найближчого розвитку – це відстань між рівнем актуального
(що дитина може зробити сама) і потенційного (що дитина може зробити за
допомогою дорослого) розвитку дитини.
Зона найближчого розвитку, як писав Л.С. Виготський, "визначає функції,
які ще не дозріли, але знаходяться в процесі дозрівання, функції, які можна
назвати не плодами розвитку, а бруньками розвитку, квітками розвитку…
Рівень актуального розвитку характеризує успіхи розвитку на вчорашній день, а
зона найближчого розвитку характеризує розумовий розвиток на завтрашній
день…"
4. Закони психічного розвитку дитини
Л.С. Виготський сформулював закони психічного розвитку дитини:
– дитячий розвиток відбувається нерівномірно в часі: рік життя немовляти
за темпом розвитку не відповідає рокові життя, наприклад, підлітка;

– розвиток психіки – це ланцюжок якісних змін, процес, в якому
ускладнення і кількісні зміни психічних функцій переходять в якісні, суттєві і
призводять до стрибкоподібних якісних новоутворень. Сприймання, пам’ять,
мислення дитини відрізняється від сприймання, пам’яті, мислення дорослого не
тим, що вони менш розвинені, вони просто якісно інші, ніж у дорослого.
Закономірності, яким вони підлягають, в процесі розвитку видозмінюються,
кількісні зміни переходять в якісні;
– нерівномірність дитячого розвитку: кожна сторона в психіці дитини має
свій оптимальний період розвитку;
– закон розвитку вищих психічних функцій, які, як уже зазначалось,
виникають спочатку як зовнішні, інтерпсихічні, а потім переходять у
внутрішні, інтрапсихічні. Вищі психічні функції характеризуються
опосередкованістю, усвідомлюваністю, довільністю, системністю, формуються
за життя в результаті оволодіння знаряддями, засобами та розвиваються в
зв’язку з навчанням.
5. Провідна діяльність
О. М. Леонтьєв розвинув ідею Л.С. Виготського про провідний тип
діяльності.
Провідна діяльність – це діяльність, виконання якої визначає виникнення і
формування основних психологічних новоутворень людини на певному етапі
розвитку її особистості.
Провідна діяльність є показником психологічного віку дитини і
характеризується тим, що в ній виникають і диференціюються інші види
діяльності, перебудовуються основні психічні процеси і відбуваються зміни
психологічних особливостей особистості на певній стадії розвитку.
Значення провідної діяльності для психічного розвитку залежить перш за
все від її змісту, від того, що відкриває для себе і засвоює людина в процесі її
виконання.
Виділяють такі види провідної діяльності:
– емоційно-безпосереднє спілкування немовляти з дорослими (0–1 рік);
– предметна діяльність дітей раннього віку (1–3 роки); в процесі її
виконання засвоюються історично складені способи дій з певними предметами;
– сюжетно-рольова гра у дошкільнят (3–6/7 років);
– навчальна діяльність у молодших школярів (6/7 – 10/11 років);
– інтимно-особистісне спілкування підлітків (10/11–14/15 років);
– навчально-професійна діяльність в старшому шкільному віці (14/15–17
років).
6. Періодизація вікового розвитку Д.Б. Ельконіна
Відповідаючи на це запитання, Д.Б. Ельконін обґрунтував положення про
те, що в процесі розвитку дитини спочатку відбувається засвоєння
мотиваційної сторони діяльності, а вже потім – операційно-технічної. Він

відкрив закон чергування, періодичності різних типів діяльності: орієнтації у
сфері відносин та орієнтації у способах вживання предметів, які йдуть одна за
одною. Кожного разу між ними виникають суперечності, які і є чинником
розвитку.
Розвиваючи ідеї Л.С. Виготського, Д.Б. Ельконін запропонував розглядати
кожен психологічний вік на підставі таких основних критеріїв, як соціальна
ситуація розвитку, провідний тип діяльності, основні новоутворення розвитку
та вікові кризи.
Кожен вік характеризується своєрідною, специфічною для нього
соціальною ситуацією розвитку, яка є, за висловом Л.С. Виготського, вихідним
моментом для всіх динамічних змін, які відбуваються в розвитку протягом
цього періоду. Вона визначає ті форми і той шлях, йдучи по якому, дитина
набуває нових якостей особистості, беручи їх з середовища, де соціальне стає
індивідуальним. З життям дитини в цій соціальній ситуації виникає провідний
тип діяльності. В ній розвиваються новоутворення, властиві для певного віку,
які приходять в суперечність зі старою соціальною ситуацією розвитку,
руйнують її та будують нову, яка, в свою чергу, відкриває нові можливості для
психічного розвитку дитини в наступному віковому періоді. Така перебудова
соціальної ситуації розвитку і складає основний зміст критичних періодів.
Хронологічно вікові кризи визначаються межами стабільних періодів:
криза новонародженого, криза одного року, криза трьох років, криза семи років,
підліткова криза (11–12 років); юнацька криза.
За Д. Б. Ельконіним виділяють такі періоди:
1) вік немовляти – до 1 року;
2) раннє дитинство – 1 – 3 роки;
3) молодший і середній дошкільний вік – 3–4–5 років;
4) старший дошкільний вік – 4 (5) – 7 років;
5) молодший шкільний вік – 6 (7) – 11 років;
6) підлітковий вік – 10 (11) – 14 років;
7) ранній юнацький вік – 13 (14) – 17 років.
Весь процес дитячого розвитку ділиться на 3 етапи:
1) дошкільне дитинство (0–6 (7)) років;
2) молодший шкільний вік (6–11 років);
3) середній і старший шкільний вік (12–17 років).
Кожен з етапів складається з двох періодів, що відкриваються
міжособистісним спілкуванням як провідним типом активності, яка спрямована
на розвиток особистості дитини, і завершуються предметною діяльністю,
пов’язаною з інтелектуальним розвитком, формуванням знань, умінь і навичок
та реалізацією операційно-технічних можливостей дитини.
Перехід від одного етапу до іншого супроводжується кризами, тобто
невідповідністю між рівнем досягнутого особистісного розвитку і операційно-
технічними можливостями дитини. 3 роки і 11 років – це кризи відносин, за
ними виникає орієнтація в людських відносинах. 1 рік і 7 років знаменуються

кризами світогляду, які відкривають орієнтацію в світі речей.

Матеріали для самостійного вивчення