Мета. Формувати поняття: людина, індивід, особистість, індивідуальність. Встановити взаємозв’язок між ними. Розкрити особливості становлення та розвитку особистості, структуру та спрямованість особистості. Визначити основні характеристики особистості.

Основні поняття: людина, індивід, особистість, індивідуальність, розвиток, психічна стійкість, активність особистості.

План

1. Взаємозв’язок понять: людина, індивід, особистість, індивідуальність.

2. Становлення та розвиток особистості.

3. Структура особистості.

4. Спрямованість особистості.

5. Характеристики особистості.

1.                 Взаємозв’язок понять людина, індивід, особистість, індивідуальність

Поняття “особистість” широко використовується як у різних суспільних науках, так і в повсякденному житті. Коли характеризують якусь людину, то говорять про неї або як про особистість, або як про індивіда, або як про індивідуальність. У психології ці поняття розрізняються. Вихіднім є поняття “людина”.

Людина – це насамперед біологічна істота, яка наділена, на відміну від тварин, свідомістю й мовою, здатністю працювати, оцінювати навколишній світ і активно його перетворювати.

З іншого боку, людина – істота соціальна. Це найсуттєвіша ознака людини, оскільки суспільне життя і відносини, колективна трудова діяльність змінили і підкорили собі її природну індивідуальність.

Конкретну людину з усіма її характерними ознаками позначають поняттям “індивід”.

Поняття “особистість” більш вузьке, ніж поняття “людина”. Коли ми говоримо про особистість, ми виходимо з суспільної сутності і соціальних функцій індивіда.

Особистість – системна соціальна характеристика індивіда, що формує предметну діяльність та спілкування і зумовлює причетність до суспільних відносин.

При цьому виникає питання: якщо особистість є ознакою індивіда, то чи будь-який індивід має цю ознаку?

Річ у тім, що особистість – це ознака свідомого індивіда, який займає певну позицію у суспільстві і виконує певні соціальні ролі.

Індивід – це окрема особина, яка поєднує у собі унікальний комплекс вроджених якостей та набутих властивостей.

Індивід, який народжений з глибокими відхиленнями у психіці, або той, що виріс поза людським оточенням, не зможе стати особистістю. Але це дуже рідкісні випадки. Набагато частіше трапляються випадки, коли в людини недостатньо чітко сформована позиція особистості – стала система її ставлень до тих чи інших характеристик дійсності, яка виявляється у певній поведінці й вчинках.

Індивідуальність – це неповторні особливості людини, все, що відрізняє його від інших людей.

Неповторність, оригінальність особистості, сукупність тільки їй притаманних своєрідних особливостей складають індивідуальність людини, яка в одних має дуже яскраву палітру, в інших – малопомітна. Вона може проявлятися в одній або одночасно у декількох сферах людської психіки. Задоволення людини наслідками своєї праці, становищем у суспільстві, взаємовідносинами з іншими людьми значною мірою пов’язане з можливістю розвитку і реалізації індивідуальних рис характеру. Цим пояснюється необхідність детального вивчення індивідуальних якостей особистості в педагогіці, управлінні та інших галузях.

Багатство індивіда як особистості зумовлене сукупністю її зв’язків з іншими членами суспільства, її активною життєвою позицією. Особистість у суспільстві перебуває під постійним впливом багатьох факторів: економічних, політичних, культурних, національних тощо. При цьому вона водночас виступає як об’єкт і як суб’єкт суспільних відносин. Наприклад, у сфері економічних, трудових відносин, що склалися в процесі виробництва продукції, особистість може проявити себе пасивним виконавцем або ініціативним і самостійним працівником, орієнтованим на творче вирішення виробничих і управлінських завдань.

На активність життєвої позиції людини впливають політичні відносини: наскільки вільно вона може реалізувати свої політичні права, брати участь у виборчих кампаніях, відкрито обговорювати проблеми суспільного життя.

За впливом на процес суспільного розвитку особистість політичного або іншого суспільного діяча може бути історично прогресивною, тобто сприяти позитивним перетворенням у суспільстві, або історично регресивною, тобто стримувати природний розвиток суспільства.

Особистість перебуває також під впливом культурних відносин. Переважаючі в суспільстві культурні норми та цінності через систему установ освіти і засоби масової інформації впливають на формування психіки особистості, її світогляду та соціальних установок. При цьому особистість у своїй практичній діяльності може або спиратися тільки на систему сталих норм та цінностей, або послідовно провадити в життя нові прогресивні ідеї.

На психіку особистості впливає і психологія тієї соціальної групи, до якої вона належить: сім’я, навчальний або виробничий колектив тощо. Позитивний або негативний досвід, взаємовідносини з іншими членами соціальної групи формують відповідну систему внутрішніх установок особистості: щодо суспільства, праці, людей, власних якостей. Водночас, особистість, як свідомий індивід, вибирає при цьому той чи інший спосіб життя.

2.      Становлення та розвиток особистості

Поняття «розвиток» – досить складне й неоднозначне. Найбільш загально поняття розвитку можна визначити так: розвиток – специфічний процес зміни, результатом якого є виникнення якісно нового, поступальний процес сходження від нижчого до вищого, від простого до складного.

Можна виділити три види розвитку людини – фізичний, психічний і соціальний.

Фізичний розвиток передбачає ріст організму, певні кількісні та якісні зміни на основі біологічних процесів. Психічний розвиток характеризується процесами зміни і становлення психіки людини. Соціальний розвиток вирізняється процесом оволодіння людиною соціальним досвідом (мовою, моральними якостями та ін.).

В ході свого становлення як особистості індивід поступово стає суб’єктом цілеспрямованого пізнання та перетворення об’єктивної дійсності й самого себе.

Спочатку вона сприймає – переважно як об’єкт – різнобічні впливи з боку дорослих і створеного людством ще до її народження суспільного, культурного середовища. Цей вплив спеціально організований суспільством у формі ігрової, навчальної і трудової діяльності в умовах сім’ї, дошкільних та шкільних установ, професійної та вищої освіти і виробництва.

Одночасно створюються внутрішні психічні новоутворення, які з дитячого віку формують власну свідому активність людини, спрямовуючи її на пізнання й перетворення об’єктивної дійсності та себе. Особистість виступає як суб’єкт діяльності та спілкування.

Розвиток особистості відбувається у конкретних суспільних умовах. Особистість завжди конкретно-історична, вона продукт епохи, життя своєї країни, своєї сім’ї. Вона – очевидець та учасник суспільного руху, творець власної і загальної історії, об’єкт і суб’єкт сучасності.

У процесі розвитку особистості людина оволодіває засобами людської діяльності та спілкування, мовою, в неї формуються вищі психічні функції, свідомість, воля, самосвідомість, вона стає суб’єктом активного цілеспрямованого пізнання й перетворення навколишнього соціального та природного середовища. В неї з’являється здатність до самовдосконалення власної особистості в процесі самопізнання, самовиховання та самонавчання.

Становлення особистості передбачає засвоєння цінностей культури і формування на їх основі стійкої індивідуальної системи гуманістичних ціннісних орієнтацій, які детермінують поведінку і діяльність. Проте суспільні норми, вимоги, ідеали, цінності культури сприймаються і привласнюються особистістю індивідуально і вибірково. Тому ціннісні орієнтації вихованця не завжди збігаються із цінностями, виробленими суспільною свідомістю. Для того, щоб надбання культури були прийняті особистістю, недостатньо того, щоб учень усвідомлював їх необхідність.

Цінність набуває спонукальної сили мотиву діяльності лише тоді, коли вона стала об’єктом потреби особистості, тобто за умови спрацювання механізму інтеріоризації (від лат. interior – внутрішній).

Інтеріоризація – процес переведення культурних цінностей у внутрішній світ особистості. У випадку, коли цінність – потреба –Костянтин стала моментом внутрішнього існування, вихованець може чітко сформулювати цілі власної діяльності, знайти ефективні засоби їх реалізації, здійснити своєчасний контроль, оцінку і коректування своїх дій.

Становлення особистісного в дитині передбачає засвоєння нею системи суспільних вартостей. З цією метою педагог організовує, відбирає об’єкти культури, надає їм цільової спрямованості, створюючи тим самим виховне середовище, яке розгортає перед учнем спосіб життя і дозволяє природно входити в контекст сучасної культури. Проникнення в глибину тієї чи іншої цінності відбувається за допомогою відповідних видів діяльності учня.

Деякі види діяльності можуть використовуватися для засвоєння різних цінностей, натомість деякі цінності культури можуть засвоюватися за допомогою різних видів діяльності. Це сприяє оптимальній побудові процесу виховання, значній економії часу, сил і вихователів, і вихованців.

У суспільній та індивідуальній діяльності здійснюється перетворення сил і здібностей особистості в об’єктивні соціально значущі продукти діяльності і цінності.

3.      Структура особистості

Костянтин Платонов у межах системно-діяльнісного підходу вирізняє в структурі особистості чотири основні підструктури:

1) підструктура спрямованості, яка об’єднує спрямованість, ставлення та моральні якості особистості. Елементи особистості, що входять до цієї підструктури, не породжуються природними задатками і відображають індивідуально заломлену класову свідомість. Формується ця підструктура шляхом виховання і є соціально зумовленою;

2) підструктура досвіду – охоплює знання, навички, уміння і звички, набуті в індивідуальному досвіді шляхом навчання, але вже з помітним впливом властивостей особистості, її називають ще індивідуальною культурою, підготовленістю біологічно зумовлених особливостей;

3) підструктура форм відображення, яка охоплює індивідуальні особливості окремих психічних процесів чи психічних функцій як форм відображення; вплив біологічно зумовлених особливостей у цій підструктурі проявляється ще більш чітко;

4) біологічно зумовлена підструктура: темперамент, статеві й вікові особливості, патологічні зміни. Ці елементи залежать від фізіологічних і морфологічних особливостей мозку.

Костянтин Платонов називає запропоновану структуру особистості загальною – оскільки вона властива кожній особистості, але кожна конкретна особистість має свою індивідуальну структуру.

4.          Спрямованість особистості

Головним структурним компонентом особистості є її спрямованість як система спонукань, що визначає вибірковість ставлень та активності особистості.

Спрямованість особистості – це сукупність стійких мотивів, поглядів, переконань, потреб та прагнень, які орієнтують людину на певну поведінку і діяльність, досягнення складних життєвих цілей.

Спрямованість завжди соціально обумовлена і формується в онтогенезі в процесі навчання і виховання, виступає як властивість особистості, що виявляється у світоглядній, професійній спрямованості, у діяльності, пов’язаній з власним захопленням, заняттям чим-небудь у вільний від основної діяльності час. У всіх цих видах людської активності спрямованість проявляється в особливостях інтересів особистості: цілях, які ставить перед собою людина, потребах, пристрастях і установках, які реалізуються на потягах, бажаннях, схильностях, ідеалах:

–                   потяг – недостатньо повне усвідомлене прагнення до досягнення чого-небудь;

–                   схильність – прояв мотиваційної сфери особистості, що виражається в емоційній перевазі того чи іншого виду діяльності;

–                   ідеал – образ, який є втіленням досконалості і зразком вищої мети в прагненнях індивіда;

–                   світогляд – система поглядів і уявлень про світ, ставлення людини до суспільства, природи, самого себе;

–                   переконання – вища форма спрямованості особистості, що виявляється в усвідомленні потреби діяти відповідності до своїх ціннісних орієнтацій;

–                   установка – готовність індивіда до певної діяльності. Вона проявляється у стійкій схильності до певного сприйняття, осмислення та поведінки індивіда. Установка висловлює позицію людини, її погляди, ціннісні орієнтації. Вона може бути позитивною, негативною або нейтральною;

–                   позиція – стійка система ставлення людини до певних сторін дійсності, що виявляється у відповідній поведінці. Вона включає в себе сукупність мотивів, потреб, поглядів і установок, якими індивід керується в своїх діях;

–                   мета – передбачуваний результат. Вона може бути близькою, ситуаційною чи віддаленою, суспільно цінною чи шкідливою, альтруїстичною або егоїстичною.

5.                 Характеристики особистості

Особистість має три найважливіші психологічні характеристики: стійкість, єдність та активність.

Психічна стійкість – це властивість особистості, окремими аспектами якої є стійкість, урівноваженість, опірність. Вона дає змогу особистості протистояти життєвим труднощам, несприятливому тискові обставин, зберігати здоров´я і працездатність у різних випробуваннях. Психічна стійкість залежить від урівноваженості. Рівень напруження завжди зумовлений не лише стресорами і зовнішніми обставинами, а й їхньою суб´єктивною інтерпретацією, оцінкою. Урівноваженість як складова психічної стійкості виявляється в здатності мінімізувати негативний вплив суб´єктивної складової у виникненні напруження, у здатності утримувати напруження в прийнятних межах.

Урівноваженість – це також здатність уникати крайностей у силі відгуку на події, що відбуваються. Тобто бути чуйним, чуттєвим до різних аспектів життя, небайдужим, з одного боку, і не реагувати занадто сильно, з підвищеною збудливістю – з іншого.

У психічній стійкості важливий ще один аспект – пропорційність приємних і неприємних почуттів, які зливаються в почуттєвому тоні, пропорційність між відчуттями задоволеності, благополуччя, переживаннями радості, щастя з одного боку, і відчуттями незадоволеності досягнутим, недосконалістю в справах, у собі, почуттями смутку і суму, стражданнями – з іншого. Без тих та інших навряд чи можливе відчуття повноти життя, його змістової наповненості. Знижені стійкість і урівноваженість призводять до виникнення станів ризику (стресу, фрустрації). Опірність – це здатність протистояти тому, що обмежує свободу поведінки, свободу вибору і щодо окремих рішень, і щодо вибору способу життя загалом. Інакше кажучи, до психічної стійкості належить здатність знаходити баланс між комфортністю й автономністю та утримувати цю рівновагу. Для психічної стійкості необхідна здатність протистояти зовнішнім впливам, дотримуючись своїх намірів і цілей (Петровський).

Активність особистості – прагнення розширювати сферу своєї діяльності, здатність нести в собі потенціал енергії, сили, творчості.

Як вже було зазначено, людина набуває своєї соціальної сутності, тобто стає особистістю, в процесі життя в активній предметній діяльності, спілкуванні та взаємодії з соціальним середовищем, яке її оточує. Тому проблема поведінки (активності) людини не в останню чергу зводиться до запитання: які спонукальні психологічні сили змушують людину ставити перед собою ту чи іншу мету, а потім домагатися її втілення? Тобто за спробою пояснити поведінку людини неминуче постає питання про джерела її активності: що її до цього спонукало, які ж були причини, чим людина керувалася, яким є її мотив або мотиви? Це означає, що проблема поведінки в своєму глибинному змісті є проблемою мотиваційної сфери особистості. В свою чергу, визначення мотиваційної сфери починається з пояснення потреб, бо саме вони становлять основу мотиваційної сфери особистості.

Суттєво, що в процесі задоволення потреби відбувається як розвиток особистості, так і перетворення середовища, в якому живе людина. А це означає, що саме потреби є рушійною силою розвитку та активності людини.

Єдність біологічного і соціального в людині. Безперечно, людина, з одного боку, – це частина природи, вона належить до вищих ссавців, особливого виду Homo sapiens. Тобто людина є біологічним творінням. Кожний людський індивід біологічно унікальний (єдиний), має неповторний набір генів, отриманих від батьків. Однак, як і будь-який біологічний вид, людина характеризується певною сукупністю видових ознак. Кожна із них може змінюватись у досить значних межах під впливом різних, зокрема і соціальних факторів. Показовим може бути такий приклад. Згідно із науковими дослідженнями середня тривалість людського життя становить 80–90 років. Це за умови, що людина має нормальну, здорову спадковість, відсутні інфекційні та інші хвороби тощо. Але історичні факти свідчать, що ця цифра здатна змінюватися під впливом соціальних умов життя. Адже відомо, що середня тривалість життя відчутно змінювалася протягом певного історичного проміжку. Так, у прадавні часи вона дорівнювала 20–22 роки, у XVIII ст. – 30 років, у першій половині XX ст. у Західній Європі – 56 років, а на кінець століття в найрозвиненіших європейських країнах – 75–77 років.

Соціальний статус особистості – це її позиція в соціальній системі, пов’язана з належністю до певної соціальної групи чи спільноти, сукупність її соціальних ролей та якість і ступінь їх виконання.

Він охоплює узагальнювальну характеристику становища індивіда в суспільстві: професію, кваліфікацію, освіту, характер виконуваної праці, посаду, матеріальне становище, наявність влади, партійну і профспілкову належність, ділові відносини, належність до демографічних або етнічних груп (національність, релігійність, вік, сімейне становище, родинні зв’язки). Усе це Р. Мертон називає “статусним набором”.

Соціальна роль – нормативно заданий зразок поведінки, якого очікують від людини, що має певний соціальний статус.

Життєва позиція особистості

Суспільне середовище, потреби, інтереси, цінності, ціннісні орієнтації, соціальні норми, а також певним чином спрямовані емоції зумовлюють формування та існування життєвої позиції особистості. Життєва позиція особистості включає в себе її орієнтацію у навколишньому світі, у навколишньому середовищі, зокрема ціннісну орієнтацію, її ставлення до інших людей, установку і готовність до здійснення певних дій, форми і способи цього здійснення.

Процес формування життєвої позиції особистості включає в себе великий комплекс об’єктивних і суб’єктивних умов та процесів, серед яких – засвоєння особистістю певного світогляду, різноманітних знань, вироблення переконань, соціальних і професійних навичок, розвиток міжособистісних відносин, залучення її до трудової та громадсько-політичної діяльності.

Матеріали для самостійного вивчення

Список використаних джерел