Основні поняття: безумовні рефлекси, криза новонародженості, період немовляти, криза першого року, ранній вік, криза трьох років, дошкільний вік, криза шести-семи років, молодший шкільний вік, підлітковий вік, криза тринадцяти років, ранній юнацький вік.
 
План
1. Криза новонародженості.
2. Загальна характеристика психічного розвитку немовлят.
3. Криза першого року життя.
4. Особливості психічного розвитку дітей раннього віку.
5. Криза трьох років.
6. Психологічна характеристика дитини у дошкільному віці. Криза шести-семи років.
7. Психологічна характеристика дитини у молодшому шкільному віці.
8. Загальна характеристика особливостей розвитку підлітків. Криза тринадцяти років.
9. Загальна характеристика ранньої юності.

1.      Криза новонародженості 

Під час пологів дитина фізично відокремлюється від матері, але біологічного відокремлення від неї ще не відбувається, бо в основних життєвих функціях дитина довго залишатиметься несамостійною істотою. Основні особливості їх життєдіяльності дають підстави виокремлювати новонародженість як особливий віковий етап, наділений всіма характерними ознаками критичного віку.

Кризу новонародженості не відкрили, а обґрунтували теоретично як особливий період у психічному розвитку дитини, її ознакою є втрата дитиною ваги в перші дні після народження.

Криза новонародженості – відносно короткий період у житті дитини (1–2 місяці), який характеризується психологічними змінами, що виражені у позбавленні дитини основних засобів спілкування з дорослими, безпорадності, переході від пренатального до постнатального розвитку тощо.

Соціальна ситуація розвитку новонародженого неповторна. Біологічно він цілком безпорадний, не може задовольнити жодної життєвої потреби без допомоги дорослого, тому є максимально соціальною істотою. За певної залежності від дорослих дитина позбавлена основних засобів спілкування з ними, насамперед, людської мови. На цій суперечності між максимальною соціальністю і мінімальними засобами спілкування ґрунтується їх подальший розвиток у цьому віці.

Саме у своєрідності ситуації розвитку Л. Виготський вбачав найголовнішу особливість вікового періоду. Ця ситуація створюється завдяки тому, що, відокремлюючись від матері фізично, дитина не відокремлюється від неї біологічно. Центром ситуації розвитку новонародженого є дорослий. Новонароджений зовсім безпорадний, без опіки і піклування дорослого може загинути. Більшу частину часу він спить і прокидається, щоб поїсти. Дорослий, насамперед, мати, організовує його життя у всіх аспектах: годує, викликає і підтримує активність, створює передумови для нових вражень. Тому цей період вважається перехідним між внутріутробним і позаутробним життям дитини.

Період новонародженості передвіщає початок немовлячого віку і охоплює перші тижні життя дитини. Основною його особливістю є відсутність поведінки, дитина проявляє лише її інстинктивні форми – безумовні рефлекси.

Безумовні рефлекси – спадкова форма реагування на впливи зовнішнього світу або на зміни внутрішнього середовища організму.

З ростом і розвитком інстинктивні форми поведінки зникають, що відкриває можливості для формування нових (соціальних) форм поведінки.

Передумовою формування умовних рефлексів є зорове і слухове зосередження на обличчі і голосі матері, яке виникає під час годування дитини груддю. Надалі воно супроводжує всі багатогранні власне людські форми поведінки.

Центральним і основним новоутворенням періоду новонародженості є індивідуальне психічне життя. Йдеться про те, що в період новонародженості дитина існує індивідуально, відокремлено від організму матері, зливається із соціальним життям людей, які її оточують. Крім того, індивідуальне життя як перша і найпримітивніша форма соціального існування є психічним життям, бо тільки воно може бути частиною соціального життя близьких людей.

Новонародженому притаманне лише зародження психічного життя (виразність рухів, стан радості і суму, гніву і страху, здивування і роздумів; інстинктивні рухи, пов’язані з голодом, ситістю, задоволенням тощо). Ці прояви можна спостерігати відразу після народження. Психічне життя новонародженого має дуже своєрідний характер, про що свідчать: недиференційованість і нерозчленованість переживань (своєрідне поєднання потягу, афекту і переживання; невміння виокремити себе і свої переживання серед об’єктивних речей, нездатність диференціювати соціальні і фізичні об’єкти; нерозчленованість сприймання ситуації загалом).

На основі первісно аморфного сприймання ситуації загалом відбувається розрізнення дитиною більш або менш обмежених явищ, які вона сприймає як особливу якість на цьому фоні. Закон структурності (розрізнення фігури і фону) є, на думку Л. Виготського, найпримітивнішою особливістю психічного життя, вихідним пунктом подальшого розвитку свідомості. Критерієм визначення вікової межі періоду новонародженості він пропонував брати ступінь соціального розвитку дитини. Новонароджений ще не має жодних специфічних форм соціальної поведінки. Його психічне життя пов’язане переважно з підкорковими відділеннями мозку.

До кінця 1-го – початку 2-го місяця у психічному і соціальному житті дитини настає переломний момент, що проявляється в її специфічній реакції на людський голос. Суттю реакції є усмішки у відповідь на розмову дорослої людини. Наприкінці 1-го місяця крик однієї дитини може зумовити відповідний крик іншої. Така реакція є верхньою межею періоду новонародженості, який знаменує початок нового вікового етапу розвитку дитини.

Сутність ситуації розвитку у період новонародженості характеризується фізичним відокремленням від організму матері, інтелектуальними формами поведінки, які переходять у соціальні, зародженням психічного життя.

2.      Загальна характеристика психічного розвитку немовлят

Періодом найінтенсивніших змін у психіці дитини є немовлячий вік (1-й рік життя). У неї розвивається потреба в спілкуванні, немовля оволодіває різноманітними рухами і діями з предметами, з’являються здатність до розуміння людського мовлення і перші самостійні слова. Формуються сприймання, уявлення про предмети навколишньої дійсності. Закладаються передумови формування особистості. Найважливіші новоутворення у психіці немовляти формуються в процесі ситуативно-ділового і емоційно-особистісного спілкування.

Нове ставлення дитини до дійсності символізує початок немовлячого періоду. Перед тим у дитини виникає певний інтерес до зовнішнього світу, з’являється змога вийти зі своєю активністю за межі безпосередніх потягів та інтенсивних тенденцій. Перед нею постає зовнішній світ. Так починається перша стадія немовлячого періоду. На другій стадії також відбувається різка зміна ставлення дитини до зовнішнього світу. Це стається між 5-м і 6-м місяцями життя. До того в поведінці дитини спостерігаються перші впевнені оборонні рухи, хапання, пожвавлені пориви радості, навіть бажання, експериментальні вчинки, соціальні реакції на однолітків, пошуки загублених іграшок. Усе це є активним інтересом до навколишнього світу. Найсуттєвіша ознака цього вікового періоду – наслідування.

На 10-му місяці життя дитини зникають безладні рухи і виникають зачатки складніших форм поведінки: перше застосування знаряддя і вживання слів, які виражають бажання. Так починається новий період – криза 1-го року життя.

Соціальна ситуація розвитку немовляти полягає в тому, що вся поведінка і діяльність дитини реалізується нею або безпосередньо через дорослого, або у співробітництві з ним.

Нерозривний зв’язок дитини і дорослого зберігається впродовж усього 1-го року життя, тому соціальну ситуацію розвитку в немовлячому віці Л. Виготський назвав “Ми”. За його словами, немовля подібне до дорослого паралітика, який каже: “Ми поїли”, “Ми погуляли” тощо. Воно нічого не може без дорослого: його життя і діяльність ніби вплетені в життя і діяльність дорослого, який піклується про нього. Особливістю цієї ситуації є потреба в комфорті, а центральним елементом цього комфорту – дорослий.

За словами Д. Ельконіна, пустушка і погойдування – своєрідні замінники присутності дорослого, що подають немовляті сигнал: “Усе спокійно!”, “Усе гаразд”, “Я – тут!”. Звичайно, дитина зовсім не може існувати без дорослого, який забезпечує все її існування, виживання і спрямування активності. Вона не здатна самостійно пересуватися, підтримувати своє існування. Не має вона засобів впливу на дорослого, крім експресивно-мімічних (плач, крик).

У результаті такої поведінки дорослого в дитини з’являється перша соціальна потреба – потреба у спілкуванні з дорослим. Вона знаменує собою виникнення першої діяльності дитини – діяльності спілкування, предметом якої є інша людина (М. Лісіна). Відтоді активність у встановленні контактів переходить від дорослого до дитини. Вона починає впливати на дорослого, щоб вступити з ним у спілкування, спонукати його до контакту.

3.  Криза першого року життя

Будь-яка криза в дитячому розвитку зумовлена суперечністю між новоутвореннями, які виробляються до кінця певного вікового періоду і певною соціальною ситуацією розвитку. На 1-му році життя виникають суперечності між прагненням дитини до самостійності і її залежністю від дорослого (практичної допомоги, оцінки).

Криза першого року життя – криза, спричинена руйнуванням необхідності емоційної взаємодії дитини з дорослим, яка проявляється у плаксивості, похмурості, інколи у порушенні сну.

Кризу 1-го року життя характеризують особливості прояву афектів і волі. У зв’язку з нею в дитини виникають перші акти протесту, опозиції, протиставлення себе іншим. За неправильного виховання такі реакції можуть проявлятися особливо інтенсивно. У дитини, якій у чомусь відмовлено або яку не зрозуміли, різко проявляється афект (вона падає на підлогу, б’є ногами об неї, починає кричати, відмовляється ходити). Ця реакція спрямована проти заборон, відмов, вдаючись до неї, дитина ніби повертається до більш раннього періоду життя, але використовує це інакше.

Криза 1-го року не характеризується гостротою. Встановлення нових стосунків з дитиною, надання їй певної самостійності, терпіння і витримка дорослих пом’якшують її перебіг.

Найважливішим набутком 1-го року життя є здатність діяти не лише під впливом безпосередньо сприйнятих об’єктів, а й афективно заряджених образів і уявлень, що виникають у пам’яті, тобто “мотивуючих уявлень” (С. Божович), які є центральними новоутвореннями цього періоду життя. Виникнення цього новоутворення зумовлене новими можливостями дитини (свободою пересування) і першими заборонами дорослого.

У цей період розривається первинний зв’язок з дорослим і виникає автономність дитини від дорослого, яка різко підвищує її власну активність. Однак без оцінки і підтримки дорослого він не може відчувати своєї самостійності й активності. Цим зумовлена підвищена чутливість немовлят до похвали і ганьби, їх образливість, вимагання уваги до своїх дій. Орієнтація на оцінку дорослого є важливим якісним перетворенням, яке відбувається в період кризи першого року життя.

Основними новоутвореннями цього періоду розвитку є формування мовної структури (наприкінці 1-го року дитина вимовляє перші слова) і предметних дій (дитина освоює довільні дії з предметами навколишнього світу).

Отже, упродовж немовлячого періоду відбувається інтенсивний розвиток дитини. Провідне значення у психічному розвитку набуває задоволення її зростаючих потреб у спілкуванні з людьми, нових враженнях.

4. Особливості психічного розвитку дітей раннього віку

Ранній вік (від 1-го до 3-х років) є одним із ключових у житті дитини. За цей час дитина оволодіває прямою ходьбою, предметна діяльність стає провідною у психічному розвитку, а мовлення – засобом спілкування, зароджуються ігрова та зображувальна діяльність, розвиваються різні форми спілкування з дорослими та однолітками, інтенсивно формуються новоутворення у пізнавальній та особистісній сфері малюка.

Досягнутий до кінця немовлячого віку рівень фізичного і психічного розвитку уможливлює перехід дитини на новий віковий етап – раннє дитинство. У подальшому їй не вдасться вже стільки досягнути та набути у своєму психічному розвитку, як за ці роки. Дитина не лише оволодіває прямим ходінням, а і впевнено, спритно рухається. Вона не тільки засвоїла мовлення, але і застосовує складну гру особових займенників. Вона вже вміє любити і боятися, виявляти свою особистість, демонструвати, на що здатна.

Особливістю соціальної ситуації розвитку в ранньому дитинстві є спільна діяльність дитини з дорослим на правах співпраці. Розкривається вона у стосунках “дитина-предмет-дорослий”. Зміст спільної діяльності полягає у засвоєнні малюком спеціально вироблених способів використання предметів. Наприкінці немовлячого віку він виокремив предмети як щось постійне, наділене стійкими властивостями. Тепер він прагне навчитися діяти з ними.

Дитина в цьому віці, за словами Л. Виготського, перебуває у світі речей і предметів, у своєрідному їх “силовому полі”. Кожен предмет спонукає дитину доторкнутися до нього, взяти в руки або, навпаки, не торкатися його. Сходи ваблять дитину, щоб ходити по них; двері – щоб їх зачиняти і відчиняти; дзвіночок – щоб дзвонити; коробочка – щоб закрити і відкрити; кругла кулька – щоб котити. Кожна річ заряджена для дитини в цій ситуації афективною силою, яка притягує або відштовхує, і, відповідно, спонукає (спрямовує) її до діяльності.

1–3-річний малюк, захоплений предметом, не може від нього відволіктися. Заглиблений у предметну дію, він не бачить, що за предметом завжди фігурує дорослий, який створює предмети певного призначення, володіє способами їх використання. Малюк не може самостійно пізнати функції предметів, оскільки їхні фізичні властивості прямо не вказують, як їх потрібно використовувати. Тільки дорослий може підказати способи використання предметів. У цьому полягають суперечності соціальної ситуації розвитку в ранньому дитинстві.

Дитина виконує індивідуальну дію відповідно до заданого дорослим зразка, інакше вона не зможе досягти правильного результату. Тому провідною для неї стає предметна діяльність, а ситуативно-ділове спілкування – засобом її здійснення. Предметна діяльність спрямована на оволодіння дитиною призначенням предметів, уміння діяти з ними відповідно до закладених у них функцій.

На думку Д. Ельконіна, основними напрямами розвитку предметної дії дитини є:

– перехід від спільного з дорослим до самостійного її виконання. Наслідком цього є виокремлення дорослого як зразка дії, з яким малюк починає себе порівнювати;

– розвиток засобів і способів орієнтації дитини під час виконання предметної дії. Це сприяє оволодінню специфічними способами використання предмета, перенесенню дії з одного предмета на інший, з однієї ситуації на іншу, а загалом – до узагальнення дії і виникнення ігрової дії. Унаслідок цього соціальна ситуація розвитку розпадається, виникає предметне ставлення до дійсності, за якої дитина не лише дізнається про призначення, а й про функцію предметів, а також виникає особиста дія, усвідомлене “Я сам”.

Отже, у процесі предметної діяльності, послуговуючись ситуативно-діловим спілкуванням, дитина під керівництвом дорослого оволодіває умінням діяти з предметами відповідно до їх функціонального призначення.

Найважливішим новоутворенням раннього дитинства є формування установки “Я сам”, коли з’являється усвідомлення своєї особистості, виникають перші уявлення про себе.

Дитина вже розуміє, до якої статі вона належить, засвоює статеві ролі, як слід поводити себе у суспільстві, керуючись соціальними нормами. Вона вже чітко розрізняє, що їй належить, відстоюючи цю власність. Проявляючи своє ставлення до навколишнього світу, дитина відчуває гордість, вину, сором тощо. У неї зароджуються механізми саморегуляції.

5. Криза трьох років

 Прояв кризи трьох років не обов’язково спостерігається у цьому віці, іноді вона може розвинутися наприкінці періоду раннього дитинства. Обумовлена криза такими основними психологічними змінами в особистості дитини, як усвідомлення свого Я; зародження самосвідомості, прагнення виділитися у будь-який спосіб з-поміж людей, що її оточують, ілюзія всемогутності тощо.

Відокремлення себе від інших людей, усвідомлення власних нових можливостей, які розвинулися у ранньому дитинстві, призводять до появи нового ставлення дитини до дорослих. Вона починає порівнювати себе з ними, хоче користуватися такими правами, виконувати такі дії, як і вони, бути такою ж незалежною і самостійною.

Діти намагаються реалізувати бажання стати дорослими негайно. Найяскравіше це бажання виявляється у прагненні до самостійності, протиставленні своїх бажань бажанням дорослих. Усе це втілюється у наполегливому “я хочу”, “я сам”. Якщо дорослий не змінить свого ставлення до дитини, не подбає про ділове співробітництво, а демонструватиме свою перевагу, це неминуче викличе негативну поведінку, характерну для кризи 3-х років.

Криза 3-х років – зумовлена становленням самосвідомості дитини криза соціальних відносин, яка проявляється у негативізмі, впертості, непокірності, свавіллі, протесті, деспотизмі тощо.

Симптомами кризи 3-х років, за Л. Виготським, є:

1) негативізм – прояви у поведінці дитини, під час яких вона не хоче чогось зробити тільки тому, що це запропонував хтось із дорослих (реакція не на зміст дії, а на пропозицію дорослих);

2) впертість – наполягання на своїй вимозі не тому, що їй цього дуже хочеться, а тому, що вона цього вимагає;

3) норовистість – реакція дитини, спрямована проти встановлених для неї норм виховання, способу життя;

4) свавілля, примхливість – намагання діяти самостійно, на свій розсуд;

5) протест-бунт – поведінка дитини характеризується виявами протестів;

6) симптоми знецінювання, дискредитації дорослого – ігнорування пропозиції, прохання, оцінки дорослого;

7) прагнення до деспотизму – намагання виявляти необмежену владу щодо оточуючих;

8) ревнощі щодо молодших і старших, якщо в сім’ї ще є діти;

9) невротичні, психопатичні реакції – страхи, неспокійний сон, нічний енурез, різкі утруднення у мовленні тощо.

За правильного виховання, коли дорослі своєчасно помічають можливості дитини, задовольняють її потребу в нових формах діяльності і взаємин з дорослими, період важковиховуваності скорочується.

Криза 3-х років – явище перехідне, а пов’язані з нею новоутворення – відокремлення себе від навколишніх, порівняння себе з іншими людьми – важливий етап у психічному розвитку дитини, який готує її до нового вікового періоду розвитку.

6. Психологічна характеристика діяльності дитини у дошкільному віці

 Найважливіші зміни у психічних процесах і психологічних особливостях дитини зумовлює провідна діяльність дошкільника, гра, у якій виникають і диференціюються нові види діяльності.

Дошкільний вік характеризується новою соціальною ситуацією розвитку, коли значно розширюються сфера взаємодії та коло спілкування дитини. Спілкування з дорослим значно ускладнюється, набуває нових форм і змісту. Дошкільнику вже недостатньо уваги дорослого і спільної діяльності з ним, оскільки завдяки мовному розвитку його можливості спілкування розширилися. Він здатний спілкуватися не тільки про предмети, які сприймає безпосередньо, а й предмети, відсутні у конкретній ситуації взаємодії. Зміст спілкування стає позаситуативним, виходить за межі сприйнятої ситуації.

Головна потреба дошкільника – бути повноправним членом суспільства, жити і почувати себе на рівні з дорослими. Однак реально включитися у доросле життя він не може через його складність і свої обмежені можливості. Єдиною діяльністю, яка дає змогу подолати цю суперечність, є сюжетно-рольова гра, у якій дитина виконує роль дорослого як носія певних суспільних функцій, вступає у стосунки з іншими дорослими, безпосередньо не присутніми. Рольова гра є провідною діяльністю дітей дошкільного віку, спрямованою на орієнтування у предметній і соціальній дійсності.

У соціальній ситуації розвитку дитини дошкільного віку все більшу роль починають відігравати однолітки, спілкування і стосунки з якими стають для неї не менш значущими, ніж взаємини з дорослими.

Криза шести-семи років:

–                   6-річна дитина сприймає світ і себе у ньому як істинний суб’єкт діяльності, наділений почуттям власної гідності, що переживає різноманітні емоції, свідомо виконує норми і правила поведінки у суспільстві. Вона вже засвоїла світ предметів, пізнала деякі соціальні взаємини, сформувала певні уявлення про себе, власні індивідуальні якості, усвідомила переживання, відчула невідповідність між попереднім способом життя і новими можливостями, які почали домінувати над характерними для дошкільника видами діяльності, насамперед, грою. Дитину вже не влаштовує, коли до неї ставляться, як до маленької, вона хоче бути дорослою, а не грати в дорослих; прагне стати школярем, людиною, зайнятою серйозною справою, – навчанням, до якого дорослі ставляться, як до справжньої роботи. Так виникає криза 6-ти – 7-ми років, основними симптомами якої є (Л. Обухова):

а) втрата безпосередності (між бажанням і дією з’являється переживання того, яке значення ця дія матиме для самої дитини);

б) маніження (дитина щось удає із себе, щось приховує – вона вже закрита для спілкування);

в) симптом “гіркої цукерки” (дитині погано, але вона намагається цього не показати).

У цей період дитина замикається і стає некерованою, у неї виникає нове внутрішнє життя, нові переживання, які прямо і безпосередньо не позначаються на зовнішньому житті. Однак її внутрішнє життя є надзвичайно важливим фактором, який орієнтуватиме її поведінку. Вона прагне до важливішої, значущої з точки зору суспільства, соціально схваленої і оціненої діяльності. Раніше актуальні для неї види діяльності втрачають свою привабливість. Дитина усвідомлює себе дошкільником і хоче стати школярем.

7.  Психологічна характеристика дитини у молодшому шкільному віці

Вступ до школи є якісно новим етапом у житті дитини, оскільки змінюється її ставлення до дорослих, однолітків, до себе і своєї діяльності. Зі школою пов’язаний перехід до нового способу життя, нове становище в суспільстві, нові умови діяльності і спілкування. Дозвілля змінюється обов’язковими справами, які вимагають відповідальності – дитина повинна ходити до школи, виконувати вимоги програми, робити на уроці те, чого вимагає вчитель, дотримуватися шкільного режиму, шкільних правил поведінки, добре засвоювати навчальний матеріал.

Із новими обов’язками школяр здобуває і нові права, може претендувати на серйозне ставлення дорослих до своєї навчальної праці; має право на власне робоче місце, відповідні умови для занять (зручний час, тишу), відпочинок, дозвілля. Позитивна оцінка його навчальної праці пов’язана зі схваленням і повагою тих, хто його оточує.

В оточенні дитини провідну роль відіграє новий дорослий – учитель. Стосунки з ним розгортаються інакше, ніж із вихователем, який здебільшого виконував функції, подібні до материнських (безпосередні, довірливі й інтимні). З вихователем можна було сперечатися, доводити свою правоту, наполягати на своїй думці, нерідко апелюючи до думки батьків: “А мені мама сказала…”. Дошкільнику вибачали пустощі та вередування. Дорослі, навіть сердячись, швидко забували про це, почувши від нього: “Я більше не буду”. В оцінюванні діяльності дошкільника дорослі частіше звертали увагу на позитивне, коли щось у нього не виходило, хвалили за старання. Оцінка вчителя не виражає його суб’єктивного особистого ставлення, а засвідчує об’єктивну міру значущості знань учня і виконання ним навчальних завдань.

Зміни стосунків дитини з однолітками пов’язані з колективним характером навчання. У стосунках з іншими дітьми на передній план виходить навчання, засноване на спільній відповідальності, залишаючи позаду ігрову діяльність. Успіхи у навчанні стають головним критерієм взаємного оцінювання однолітків, визначають їхнє становище у класі. Навчальна діяльність є обов’язковою для всіх, підпорядковується регламенту, правилам, які дитина повинна виконувати.

Зі вступом до школи змінюється і ставлення дорослих до дитини, яка порівняно з дошкільником має більше самостійності. Вона повинна сама розподіляти час, дотримуватися режиму, не забувати про свої обов’язки, вчасно і якісно виконувати домашні завдання. Основні зміни у цей період відбуваються у внутрішній позиції дитини – психологічному відображенні об’єктивної системи її взаємин з оточенням. Внутрішня позиція багатьох старших дошкільників свідчить про їхню готовність до соціальної позиції школяра.

Становлення внутрішньої позиції школяра відбувається у два етапи. На першому з’являється позитивне ставлення до школи, але спрямування на зміст навчальної діяльності відсутнє. Дитина орієнтується лише на зовнішній, формальний бік, вона хоче піти до школи, зберігаючи при цьому дошкільний спосіб життя. На наступному етапі виникає орієнтація на соціальну, однак не на навчальну діяльність. Остаточно сформована позиція школяра поєднує орієнтацію на соціальні і на власне навчальні моменти шкільного життя.

Наявність у дитини внутрішньої позиції школяра виявляється у рішучій відмові від дошкільно-ігрового, індивідуально-безпосереднього способу існування, яскраво позитивному ставленні до нового змісту занять, нового типу взаємин з дорослим – як з учителем. Така позитивна спрямованість на школу як на навчальний заклад є найважливішою передумовою благополучного входження дитини у навчальну діяльність: прийняття нею шкільних вимог і повноцінного включення у навчальний процес.

Загальна психологічна характеристика ситуації розвитку молодшого школяра

Поява в житті суспільства системи загальної обов’язкової середньої освіти зумовила виділення особливого періоду в розвитку дитини – молодшого шкільного віку. Він відсутній у дітей, які взагалі не вчились у школі або ж освіта яких завершилася на цій початковій ланці.

Молодшим шкільним віком прийнято вважати вік дітей приблизно від 6-7 до 10–11 років, що відповідає рокам їх навчання в початкових класах. Це вік відносно спокійного та рівномірного фізичного розвитку. У цей період відбувається активне анатомо-фізіологічне дозрівання організму.

Кісткова система молодшого школяра ще знаходиться в стадії формування.

Відбувається функціональне вдосконалення мозку.

До шести-семи років зростає рухливість нервових процесів, дещо збільшується рівновага процесів збудження і гальмування (однак перші ще довго продовжують домінувати, що зумовлює непосидючість та підвищену емоційну збудливість молодших школярів).

У дітей семи-десяти років основні властивості нервової системи за своїми характеристиками наближуються до властивостей нервової системи дорослих, хоч самі по собі ці характеристики ще не дуже стійкі.

Молодший шкільний вік називають вершиною дитинства. Дитина зберігає багато дитячих якостей – легковажність, наївність, погляд на дорослого знизу вгору. Але вже втрачає дитячу безпосередність у поведінці, у дитини з’являється інша логіка мислення. Навчання для нього – значуща діяльність. У школі учні набувають не тільки нові знання та вміння, але й певний соціальний статус. Змінюються інтереси, цінності дитини, весь спосіб життя.

8. Загальна характеристика особливостей розвитку підлітків

Підлітковий вік – гостроплинний перехід від дитинства до дорослості, в якому виразно переплітаються суперечливі тенденції.

Підлітковий вік – період життя людини від дитинства до юності в традиційній класифікації (від 11–12 до 14–15 років). У цей найкоротший за астрономічним часом період підліток проходить великий шлях у своєму розвитку: через внутрішні конфлікти з самим собою та іншими, через зовнішні зриви і сходження він може знайти почуття особистості.

Це час швидких змін і важких шукань. Фізичні зміни – лише частина процесу дорослішання.

Психологічні особливості підліткового віку, на думку різних авторів, розглядаються як кризові та пов’язані з перебудовою в трьох основних сферах: тілесній, психологічній та соціальній.

Підлітковий вік пов’язаний з перебудовою всього організму дитини, зумовленою насамперед статевим дозріванням. Активізація діяльності статевих та інших залоз внутрішньої секреції спричиняє інтенсивний фізичний і фізіологічний розвиток.

Підлітки підвищено збудливі, їхня поведінка нестійка, імпульсивна, дії часто нестримні, безконтрольні, неадекватні стимулам. Вони стикаються з численними психологічними проблемами: вони стають незалежними від батьків, вчаться правильно будувати свої взаємини з однолітками, виробляють для себе комплекс етичних принципів, розвиваються інтелектуально, набувають почуття індивідуальної та колективної відповідальності. І це далеко не повний перелік усіх змін в їх житті.

Багатосторонній аналіз підліткового віку в європейській та американській психології розвитку, незважаючи на неадекватне, переважно біологізаторське трактування цього періоду життя, становить необхідний фон для розкриття і розуміння нових тенденцій у його вивченні, які намічаються в культурно-історичній концепції Л.С. Виготського та його школи.

Учений наголошував, що основна особливість підліткового віку полягає в неузгодженості процесів статевого дозрівання, загальноорганічного розвитку та соціального формування. Нині ця суперечність, зумовлена випередженням статевого дозрівання, має особливо гострий характер.

Л.С. Виготський докладно розглядав проблему інтересів у перехідному віці, називаючи її “ключем до всієї проблеми психологічного розвитку підлітка”. Він писав, що всі психічні функції людини на кожному ступені розвитку, зокрема і в підлітковому віці, діють не безсистемно, не автоматично, не випадково, а в певній системі, керуючись конкретними прагненнями, потягами і інтересами, які відклалися в особистості. У підлітковому віці, підкреслював Л.С. Виготський, має місце період руйнування і відмирання старих інтересів і період дозрівання нової біологічної основи, на якій згодом розвиваються нові інтереси. Він писав: “Якщо на початку фаза розвитку інтересів стоїть під знаком романтичних прагнень, то кінець фази знаменується реалістичним і практичним вибором одного найстійкішого інтересу, здебільшого безпосередньо пов’язаного з основною життєвою лінією, що обирається підлітком”.

Л.С. Виготський перерахував декілька основних груп найяскравіших інтересів підлітків, які слідом за А.Б. Залкиндом він назвав домінантами, а саме:

1. “Егоцентрична домінанта” (інтерес підлітка до власної особистості);

2. “Домінанта далі” (установка підлітка на широкі, великі масштаби, які для нього набагато більше суб’єктивно прийнятні, ніж ближні, поточні, сьогоднішні);

3. “Домінанта зусилля” (тяга підлітка до опору, подолання, до вольових напруг, які іноді виявляються в упертості, хуліганстві, боротьбі проти батьківського авторитету, протесті й інших негативних проявах);

4. “Домінанта романтики” (прагнення підлітка до невідомого, ризикованого, до пригод, до героїзму).

Ламання старих психологічних структур, характерне для цього віку, призводить до справжнього вибуху непокори, зухвальства та важковиховуваності (так звана “криза 13 років”).

Для підлітків характерна полярність психіки, а саме:

1. Цілеспрямованість, наполегливість та імпульсивність.

2. Нестійкість може змінитися апатією, відсутністю прагнень та бажань щось робити.

3. Підвищена самовпевненість, безапеляційність у судженнях швидко зміняється ранимістю та невпевненістю в собі.

4. Потреба в спілкуванні змінюється бажанням бути на самоті.

5. Невимушеність у поведінці іноді поєднується із соромливістю.

6. Романтичний настрій часто межує із цинізмом, розважливістю.

7. Ніжність, привітливість буває на фоні дитячої жорстокості.

Характерною рисою цього віку є допитливість, цікавість розуму, прагнення до пізнання та інформації, підліток прагне оволодіти якомога більшою кількістю знань, але іноді не звертає уваги, що ці знання треба систематизувати.

Психологічні новоутворення. Одне з новоутворень підліткового віку – це розвиток мислення, на що звертав увагу Л.С. Виготський. Ще одне найважливіше новоутворення, про яке вчений також говорив, є становлення та розвиток рефлексії та на її основі – самосвідомості. Самосвідомість підлітка характеризується передусім почуттям дорослості.

Розвиток рефлексії у підлітка, писав Л.С. Виготський, не обмежується тільки внутрішніми змінами самої особистості. У зв’язку з виникненням самосвідомості для підлітка стає можливим і незмірно більш глибоке розуміння інших людей. Розвиток самосвідомості, як ніяка інша сторона душевного життя, вважав Л.С. Виготський, залежить від культурного змісту середовища.

У підлітка з’являється своя позиція. Він вважає себе вже досить дорослим і ставиться до себе, як до дорослого. У нього проявляється бажання, щоб усі (вчителі, батьки) ставилися до нього, як до рівного, дорослого. Прагнення до самостійності виражається в тому, що контроль і допомога відкидаються. Все частіше від підлітка можна чути: “Я сам усе знаю!” З’являються власні смаки і погляди, оцінки, лінії поведінки.

Провідною діяльністю в цьому віці є комунікативна. Спілкуючись, в першу чергу, зі своїми однолітками, підліток одержує необхідні знання про життя, стосунки, поведінку.

Дуже важливим для підлітка виявляється думка про нього групи, до якої він належить. Сам факт належності до певної групи надає йому додаткової впевненості в собі.

9. Загальна характеристика ранньої юності

Рання юність (від 14–15 до 18 років) – це період завершення фізичного дозрівання організму, завершальний етап початкової соціалізації особистості.

Основна соціальна задача на цьому етапі – вибір професії, соціальне та особистісне самовизначення.

Розвиток потреби у спілкуванні та освоєння способів його здійснення, формування теоретичного мислення і вміння орієнтуватись у різних його формах (науковому, художньому, етичному, правовому тощо), що виражається в наявних основах наукового та громадянського світогляду; розвиток рефлексії, яка забезпечує усвідомлене і критичне ставлення до себе, становлення готовності до трудової діяльності (В.В. Давидов).

Зазначимо, що перехідний, маргінальний характер соціального становища і статусу ранньої юності визначає і характерні психічні особливості юнацтва. Ще актуальними залишаються успадковані від підліткового віку проблеми – захист свого права на автономію від старших, власне вікова специфіка та інше. З іншого боку, самовизначення потребує не так автономії від світу дорослих, як визначення в ньому свого місця, орієнтації в ньому (І.С. Кон). А це вимагає диференціації розумових здібностей та інтересів, розвитку інтегральних механізмів самосвідомості, вироблення світогляду, життєвої позиції тощо.

Самовизначення на цьому етапі ще не є завершеним, остаточним, оскільки воно не пройшло перевірки життям. Тому до юності відносять і вікову групу від 18 до 23–25 років, яку умовно називають “початком дорослості” (І.С. Кон). На цьому етапі людина вже є повністю дорослою як у біологічному, так і в соціальному плані. Вона передусім суб’єкт трудової діяльності (освіта, яка часто ще продовжується, на цьому етапі вже не загальна, а професійна, й її можна розглядати як особливий різновид праці). Соціально-психологічні властивості тут детермінуються не стільки віком, скільки соціально-професійним становищем людини.

Матеріали для самостійного вивчення