Текст лекції

План
1. Поняття про мовлення.
2. Види мовлення.
3. Розвиток мовлення у різні вікові періоди.

1. Поняття про мовлення

Здатність до засвоєння й передачі досвіду за допомогою мови – визначальна характеристика людини як істоти розумної. Кожен із людської спільноти по-своєму розвиває власні мовні здібності, розмовляє своєю “власною мовою”, оскільки вона невіддільна від свідомості особистості, її ментальної дійсності.
Мова – це система словесних знаків. Вона охоплює слова з їх значенням і граматику – набір правил, за якими будується речення.
Процес практичного використання мови для спілкування називається мовленням.
Мовлення – вербальна комунікація, засобом якої є слова.
Мова явище соціальне, вона є виявом національної свідомості й культури кожного народу. Слово, речення та текст розглядаються і як основні знаки мови.
Мова виконує такі функції:
– номінативну (позначення),
– передачі та засвоєння суспільно-історичного досвіду,
– комунікативну.
Окрім мовних знаків, у психології виокремлюють ще й метамовні невербальні знаки, які використовуються в процесі комунікації, у мовному спілкуванні, а відтак і в процесі мовлення. Вони не тотожні зі знаками мови, оскільки відрізняються від них за своєю природою. До таких невербальних знаків відносять: жести, міміку, пантоміміку (“мова тіла”), змістові паузи та голосове інтонування.
Мовлення – це історична форма спілкування людей засобами мови. Мовленнєве спілкування здійснюється за правилами конкретної мови, носієм якої є людина.
Мовлення – явище психічне. Воно завжди індивідуальне й суб’єктивне, адже виявляє ставлення індивіда до об’єктивної реальності.
Мовленнєва діяльність є інтелектуальним видом діяльності.
Предметом мовленнєвої діяльності є думка – мислене відображення у свідомості людини того чи іншого фрагмента довкілля.
О. Леонтьєв мовленнєву діяльність визначав як процес використання мови для спілкування.
Фізіологічною основою мовлення є діяльність другої сигнальної системи, подразником якої є не предмети та їх властивості, а слова. У процесі мовлення беруть участь багато функціональних структур кори півкуль великого мозку, але окремі її ділянки відіграють найістотнішу роль у виконанні цієї функції, тому їх називають мовними аналізаторами, або центрами мови. Мовна функція виконується, як правило, лівою півкулею великого мозку. Лише у 30% людей з домінуючою лівою рукою вона здійснюється правою півкулею. А зони кори, що контролюють артикуляцію, локалізуються в обох півкулях великого мозку.
Функції мовлення:
1. Збереження і передавання суспільно-історичного досвіду.
2. Комунікативна (здійснення процесу спілкування між людьми).
Мова носить рефлекторний характер.
Мовленнєва діяльність – це мовленнєво-мислительна діяльність, детермінована науковою концепцією взаємозв’язку мислення і мовлення.

2. Види мовлення

За рівнем екстеріоризації мовлення буває зовнішнє і внутрішнє.
Зовнішнє мовлення охоплює всі різновиди усного і писемного мовлення.
Усним називають звукове мовлення, що сприймається іншими людьми за допомогою слуху. Його різновидами є діалог і монолог.
Діалог – найпростіший вид усного мовлення. Він розгортається як розмова між двома чи кількома особами. Це мовлення не планують. Кожна вимовлена фраза є відповіддю на репліку співрозмовника. Особливості цього мовлення залежать від рівня взаємовідносин і взаєморозуміння між партнерами. Діалог є скороченим мовленням. У ньому широко використовують немовні засоби, оскільки предмет розмови відомий співрозмовникам. Значний вплив на його зміст мають особливості ситуації (контекст).
Монолог – мовлення однієї людини у формі розповіді, доповіді, лекції. Зміст повідомлення планується заздалегідь. Монолог може відбуватися перед аудиторією і без неї. Монологічне мовлення без слухачів, глядачів є складнішим, бо в такому разі в мовця немає інформації про те, як сприймає повідомлення аудиторія. Монологічне мовлення вимагає ретельного добирання слів, чіткої побудови речень, строгої логіки та композиційної завершеності. На відміну від діалогу монолог потребує спеціальної підготовки.
Писемне мовлення – процес спілкування з відсутнім співрозмовником за допомогою писемних текстів.
Воно сформувалося значно пізніше за усне, внаслідок потреби в спілкуванні людей, що перебувають на відстані і рознесені в часі. Писемне мовлення виникло з піктографії (малюнкового письма) і кіпу (вузликового письма). Писемне мовлення є найзручнішим і найдосконалішим засобом передавання нагромадженого досвіду наступним поколінням. Тому до нього висувають особливі вимоги. Оскільки читач сприйматиме написаний текст пізніше (можливо, через століття), то писемне повідомлення повинно бути розгорнутим, а думки в ньому викладені чітко, точно, логічно.
Внутрішнє мовлення є видозміною зовнішнього. Складність людської діяльності породжує потребу заздалегідь усно чи письмово її спланувати, вибудувати її зміст у голові. Внутрішнє мовлення є засобом внутрішньої підготовки до діяльності, механізмом мовного мислення. Оскільки людині відомий предмет її думки, внутрішнє мовлення дуже скорочене, в ньому рідко використовують іменники.
Змістовий аспект спілкування реалізується за допомогою певних засобів – знакових систем. Основним засобом спілкування у людському суспільстві є мова. Оскільки будь-яке повідомлення не залишає людину байдужою, то в спілкування завжди включені емоції. Емоційне ставлення, що супроводжує мовленнєві висловлювання, утворює особливий, невербальний аспект обміну інформацією – невербальну комунікацію.

3. Розвиток мовлення у різні вікові періоди

Підґрунтям теорії розвитку мовленнєвої діяльності стало концептуальне положення В. Гумбольдта: “Засвоєння дітьми мови не є пристосування слів, їх складання в пам’яті і оживлення з допомогою мовлення, однак є розвитком мовної здатності з віком і вправлянням”.
Процес формування мовленнєвої діяльності (і відповідно засвоєння системи рідної мови) поділяється на низку послідовних періодів чи стадій:
1) підготовчий (з моменту народження до року);
2) переддошкільний (1–3 роки);
3) дошкільний (3–7 років);
4) шкільний (7–17 років).
Розвиток мовлення дітей до трьох років у свою чергу поділяється на три основні етапи: домовленнєвий (гуління та лепетання), етап первинного засвоєння мови (дограматичний), етап засвоєння граматики.
Словник дітей становить:
– 1,5 р. – 30–50 слів;
– 2 р. – 80–100 слів;
– 3 р. – 300–400 слів.
Перехід зовнішнього мовлення у внутрішнє відбувається у 4–5 років.
Дошкільний етап характеризується найінтенсивнішим мовленнєвим розвитком дитини. Нерідко спостерігається якісне збільшення словникового запасу: дитина починає вживати всі частини мови; поступово формуються навички словотворення. У цей час дитина переходить до використання структури складних речень, мовленнєві висловлювання будує з використанням сполучників та сполучних слів. Активний словник дитини до завершення цього періоду нараховує 3–4 тис. слів.
У шкільному періоді мовленнєвого розвитку дітей продовжується удосконалення зв’язного мовлення. Діти свідомо засвоюють граматичні правила оформлення вільних висловлювань, повністю засвоюють звуковий аналіз та синтез. На цьому етапі формується писемне мовлення.
Таким чином, розвиток мовлення дитини – це складний багатогранний і досить тривалий процес.
Інтерес до мовлення в малюка виникає рано, оскільки воно є характерною ознакою людини, слово дорослого “керує” його поведінкою, дорослий називає предмети, їх ознаки, дії, властивості. Унаслідок цього дитина починає пов’язувати предмет зі словом, запам’ятовує його назву.
Мовленнєвий розвиток немовляти
Перший рік життя є довербальним періодом розвитку, коли створюються важливі передумови засвоєння мовлення, які визначають подальший мовний розвиток дитини.
Потреба дитини у спілкуванні з дорослими в цей період за своїм змістом є прагненням до доброзичливої уваги, обміну позитивними емоціями, на основі якого формується мотивація визнання і позитивної оцінки. У цей період відбувається інтенсивний розвиток інтонацій і з’являються так звані псевдослова. Перші інтонації є спробами звернути на себе увагу дорослого.
Довербальний етап розвитку мовлення
На основі потреби у спілкуванні дитина починає наслідувати звуки людського мовлення, затихає, прислухається, коли дорослий з нею розмовляє. Підготовка до появи мовлення відбувається на основі розвитку розуміння мовлення дорослих (розвиток пасивного мовлення), а також розвитку передмовних вокалізацій дитини, які передують активному мовленню. Розвиток розуміння мовлення пов’язаний з розвитком мовного слуху, мовних вокалізацій з відпрацюванням мовних артикуляцій. Пасивне мовлення засвоюється дитиною швидше, ніж активне. Дитина народжується з готовим мовним апаратом. Уміння його використовувати пов’язане з набуттям відповідних навичок, ознайомленням із словесними формами, накопиченням змісту для мовлення, встановленням соціальних зв’язків. Розвиток мовлення дитини пов’язаний з виникненням і посиленням потреби у спілкуванні з дорослим.
Немовля ще не розуміє значення того, що йому говорять. У першій половині 1-го року життя воно особливо реагує на ритмічно-мелодійні звуки голосу людини, у другому – зі всіх голосових впливів дорослого виокремлює звуки мовлення. Особливо чутливе до інтонації, з якою до нього звертається дорослий, до міміки, якою супроводжуються висловлювання. Чітка вимова слів, які виражають похвалу, викликає в нього позитивні емоції, а слова, сказані з нахмуреним обличчям, – негативні.
Реагувати на слова дорослих дитина починає дуже рано: вже на 3-му тижні вона зосереджується на голосі; на 2-му місяці – перестає кричати, якщо з ним розмовляють, зосереджується на обличчі дорослого. У другій половині 1-го року життя встановлює зв’язок між словом і предметом або дією.
Спочатку діти краще розуміють не слова, а жести дорослого. У 5–6 місяців немовля підповзає до дорослого, коли він його кличе жестом. На словесний виклик малюк наближається до дорослого тільки після 11,5 місяців.
З часом реакції дитини на мовлення дорослого ускладнюються. У 7–8 місяців малюк повертається до предмета у відповідь на запитання дорослого “Де?”. Однак зв’язок між словом і предметом у цьому віці дуже нестійкий: якщо предмет змінює своє місцезнаходження, немовля його не впізнає. У 9 місяців дитина уже знаходить декілька знайомих предметів незалежно від їх місцезнаходження. 7–8-місячний малюк виконує вивчені рухи, коли їх називає дорослий (“Встань”, “Сядь” “До побачення”); 9–10-місячний – розуміє елементарні доручення (“Дай мені ложку”), 10–11-місячний – за вказівкою вибирає предмети. До кінця 1-го року життя у нього виникає зв’язок між назвою і самим предметом. Проявляється він у пошуку і знаходженні цього предмета. Це є основними ознаками початкової форми розуміння мовлення. Розуміння зв’язку між предметом і його назвою – найважливіше досягнення у розвитку мовлення немовляти. Пізніше на цій основі виникатимуть уявлення.
На 1-му році життя у дитини формуються передумови слухання: вона зосереджується не лише на мові дорослого, яка увиразнюється діями або мімікою, а й на звучанні невеликих пісень, віршів.
Розвиток мовлення у немовлячому віці
Розвиток передумов для засвоєння активного мовлення також залежить від спілкування з дорослим. На 3-му місяці життя малюк реагує на “розмову” дорослого сміхом і звуками; у 2–4-місячному віці – видає характерні приголосні звуки (“к-к”, “х-х”); приблизно у 4 місяці агукання змінюється гулінням; на 4-му – перегукується з дорослим на відстані, вимовляючи звуки і після припинення спілкування. Важливим набуттям є вимовляння звуків під контролем слуху, перетворення вимови на самостійну діяльність. На 5–6-му місяці дитина вимовляє звуки і здійснює різноманітні рухи, щоб привернути увагу дорослого, донести до нього свої бажання. Її звуки чітко адресовані дорослому, засвідчують ініціативне спілкування, яке виокремлюється із загального складу виразних рухів. Дитина вимовляє звуки під час самостійної діяльності, а також побачивши дорослого.
З другої половини 1-го року життя дитина виявляє елементи мовного спілкування. Після 6 місяців у її мовленні з’являється лепет: тривалий час вона вимовляє різноманітні склади, намагається наслідувати ті, які чує від дорослих. Своїм лепетом малюк виявляє готовність до спілкування, завдяки йому навчається вимовляти і розрізняти нові мовні звуки. Вимова їх приємна для дитини, тому лепет триває іноді під час усього періоду неспання. Для розвитку мовлення немовляти лепет має важливе значення, оскільки завдяки йому поступово вдосконалюється використання губ, язика і дихання. З такою підготовкою дитина зможе засвоїти звуки будь-якої мови. За допомогою лепету малюк виявляє свої вимоги (наприклад, вимовляє “да-да-да”, тягнеться до пляшечки з водичкою).
Із 7–8-ми місяців у дитини значно збільшується кількість слів, які вона пов’язує зі своїми діями або враженнями.
Однак перші самостійно вимовлені слова дитина сприймає досить своєрідно, для неї вони ще не є справжньою мовою, хоч вимовляються під час дій та емоційних для неї ситуацій. Початок дитячого мовлення проявляється у жестах, які супроводжуються певними звуками.
Із 8–9-ти місяців починається активний період розвитку мовлення. У цей час дитина робить постійні спроби наслідувати звуки, які вимовляє дорослий. Однак це стосується лише тих слів, які викликають у малюка певну реакцію, тобто набули для нього певного сенсу. Наслідування є своєрідною формою спілкування і механізмом розвитку мовлення. Дитина звертає увагу на артикуляцію дорослого, повторює за ним нові звуки і слова.
До кінця 1-го року життя у своєму активному мовленні дитина має від чотирьох до двадцяти слів, які позначають назви осіб і предметів. Їх значення дуже нестійке, однак використання відбувається в осмислених ситуаціях. Дитина позначає цими словами не лише сам предмет, а й ситуацію, в яку вона включена, виявляє своє ставлення до нього, вказує на дію, яка з ним виконується. Малюк легко переносить назву з одного предмета на інший, подібний за певною несуттєвою ознакою. Найголовніше його досягнення полягає у набутті слів предметної спрямованості, що створює основу для засвоєння дитиною їх значень. Значно багатший пасивний словник дитини, який охоплює назви більшості іграшок, посуду, одягу; накази (“Дай!”, “Закрий!”, “Не можна!”, “Іди сюди!”, “На!”, “Знайди!”); слова, які класифікують людей (“мама”, “тато”, “баба”, “діти”, “тьотя”, “дядя”).
Виникнення перших осмислених слів і розуміння мовлення на основі мовних засобів, пов’язаних з певними фонемами рідної мови, свідчать про перехід розвитку мовлення в нову (фонемну) стадію, початок засвоєння звукової сторони мови. Раніше (на дофонемній стадії) розуміння дитиною мовлення дорослого ґрунтувалося на сприйманні не фонематичного складу, а загальної ритмічно-мелодійної структури слова, фрази. Слово сприймалось нею як єдиний нерозчленований комплекс.
Із початком розуміння мовлення дорослого і з використанням перших слів дитина сама звертається до дорослого, вимагаючи від нього спілкування, називання все нових предметів. Завдяки цьому до кінця немовлячого періоду засвоєння мовлення набуває активного характеру, стає одним із важливих засобів розширення можливостей спілкування дитини з дорослим.
Розвиток мовлення дитини раннього віку
Особливого значення набуває мовлення у ранньому віці, коли воно виникає, починає розвиватися і разом з ним розвивається психіка дитини.
З мовленням пов’язані розвиток сприйняття і мислення, обумовлене спілкуванням з дорослими. Мовлення опосередковує весь технічний розвиток дитини раннього віку.

Ранній вік як сензитивний період розвитку мовлення
Найважливішим досягненням раннього дитинства є оволодіння мовленням, що передбачає опанування рідною мовою, вироблення вміння користуватися нею як засобом пізнання навколишнього світу і себе, засвоєння набутого людством досвіду, саморегуляції, спілкування і взаємодії людей.
Раннє дитинство є сензитивним періодом для засвоєння мовлення. У цей час воно відбувається особливо легко і вносить принципові зміни у поведінку дитини, психічні процеси (сприймання, мислення та ін.). Якщо з якихось причин дитина до 3-х років не почала говорити, засвоєння мовлення відбуватиметься зі значними труднощами. Відхилення у психічному розвитку, які виникають через відсутність мовлення, вимагають спеціальної компенсації (надолуження). До такого висновку можна дійти, спостерігаючи за глухонімими дітьми, яких починають навчати мовленню після 3-х років. Здебільшого вони відстають у багатьох видах діяльності, розвитку психічних процесів і якостей: серед них не виникає сюжетно-рольової гри, відсутнє предметне малювання, уповільнений розвиток сприймання і мислення. Для подолання цього потрібні значні педагогічні зусилля, спрямовані не лише на навчання мовленню, а й на інші сторони розвитку.
Динамічний розвиток мовлення у ранньому віці пов’язаний з предметною діяльністю дитини. На 2-му році життя у неї зростає інтерес до всього, що її оточує: вона хоче все побачити, пізнати, взяти в руки. Це бажання перевищує можливості дитини, і вона вимушена звертатися за допомогою до дорослого. Однак засобів спілкування, якими вона володіє (жести, міміка, окремі слова), вже недостатньо, щоб бути зрозумілою, задовольнити свою потребу в спілкуванні. Ця суперечність розв’язується завдяки виникненню нової форми спілкування – активного самостійного мовлення, яка знаменує важливий етап у психічному розвитку дитини, перехід від немовлячого до раннього віку.
Розуміння мовлення дорослих у ранньому дитинстві
Розвиток мовлення у ранньому дитинстві відбувається завдяки вдосконаленню розуміння мовлення дорослих і формуванню активного мовлення дитини.
Мовний зв’язок малої дитини з дорослими вибудовується на емоційній основі. Починається і розвивається він з початком розуміння дитиною навіть примітивної людської мови. Розуміння мовлення дорослих – особливо важлива передумова власного мовлення, основа семантичної сторони. З його допомогою відбувається осмислення особистого мовлення.
Уже наприкінці немовлячого віку малюк починає розуміти мову людей, які його оточують. Але це розуміння дуже своєрідне, стосується цілісної ситуації, а не конкретного предмета чи дії. Дитина може чітко виконувати за словом певні дії під час спілкування з мамою (показати на прохання матері, де в неї носик, очі, ніжки, інші частини тіла) і зовсім не реагувати на ті самі слова, вимовлені іншою людиною. Це зумовлено тим, що сигналом до дії служить не мова, а жести, міміка, інтонація матері і ситуація спілкування. Дитина правильно реагує на слова, коли їх багаторазово повторювати в поєднанні з певними жестами. При цьому вона реагує не лише на слова, а й на ситуацію загалом. Пізніше малюк починає розуміти лексеми незалежно від того, хто їх вимовляє і якими жестами вони супроводжуються. Вони поступово набувають самостійного значення.
Кількість слів, які малюк розуміє (пасивний словник), швидко збільшується у першій половині 2-го року і особливо наприкінці його. Спочатку дитина засвоює назви речей, які її оточують, потім імена дорослих, назви іграшок і, нарешті, частин тіла й обличчя. До 2-х років малюк розуміє всі слова, якими дорослі позначають навколишні предмети. Цьому сприяє постійне, різноманітне спілкування дорослих з дитиною, збагачення особистого досвіду, особливо у зв’язку з умінням ходити.
На 3-му році життя збільшується кількість слів, які розуміє малюк, вищою стає якість їх розуміння. Він починає прислухатися до того, про що говорять між собою дорослі, йому подобається слухати казки, вірші, розповіді, у яких повідомляється багато інформації про предмети та явища, недоступні безпосередньому досвіду (“Курочка Ряба”, “Ріпка”, “Три ведмеді”). Отже, він розуміє не тільки мовлення-інструкцію, безпосередньо пов’язане з тим, що бачить, а й мовлення-розповідь, яке містить повідомлення про відсутні перед очима предмети і явища. Це дуже важливий момент мовного розвитку дитини, який засвідчує її здатність пізнавати дійсність через слово, а не лише з безпосереднього досвіду.
Розуміння дитиною дорослого досягає такого рівня, що малюк може слухати і розуміти маленькі, сповнені новим для нього змістом, оповідання. Слухає оповідання без ілюстрації, наочності.
Для 2-річної дитини слово значно раніше набуває пускового значення, ніж гальмівного: їй значно легше за словесною вказівкою почати, а не зупинити дію. Коли, наприклад, малюку пропонують відчиняти і зачиняти двері, він може багаторазово повторювати це. Та вже до початку раннього дитинства настає розуміння значення слова “не можна”, однак заборона ще не діє так ефективно, як цього хотілося б дорослим. Їх мовні вказівки відчутно починають регулювати поведінку дитини на 3-му році життя, вони викликають і зупиняють дії, здійснюють безпосередній і попередній впливи.
Якісно змінюється у цей період розуміння мовлення. Дитина добре розуміє окремі слова, виконує предметні дії за інструкцією дорослого.
Слухання і розуміння повідомлень, які не стосуються безпосередньої ситуації, є важливим набутком цього етапу життя. Вони створюють передумови для використання мовлення як основного засобу пізнання недоступної безпосередньому досвіду дитини дійсності. Враховуючи це, вихователь повинен цілеспрямовано керувати розвитком здатності дитини слухати і розуміти мовлення, яке не стосується конкретної ситуації.
Формування активного мовлення дитини
До 1,5 року мовлення дитини розвивається досить повільно. У цей період вона засвоює від 30–40 до 100 слів і вживає їх дуже рідко. Значно ініціативнішою дитина стає після того, як їй виповниться 1,5 року. Вона не лише вимагає називати предмети, а сама пробує вимовляти слова, якими ці предмети називають. Усе це помітно підвищує темп розвитку її мовлення: до кінця 2-го року життя вона використовує до 300 слів, 3-го – до 1500.
Розвиток словника дитини є процесом нерівномірного накопичення різних слів. Слів-предметів у неї завжди більше, ніж слів-дій; слів-відношень більше, ніж слів-ознак. У словнику дітей 3-го року життя переважають іменники, які позначають засоби пересування, предмети побуту, об’єкти живої природи. Пасивний словник переважає активний в 1,2–1,3 раза.
На 3-му році життя у малюка зростає інтерес до мови людей, які його оточують, особливо, якщо вона спрямована на нього. Словник дітей містить усі частини мови. Більшість його становлять іменники (до 60%), дієслова (приблизно 27%), прикметники (10–12%).
Мовлення малюка на перших порах є автономним – мало подібним до мовлення дорослого, оскільки він вживає слова, якими дорослі не користуються. Ці слова (“ам-ам”, “ав-ав”, “ням-ням”, “бека”) дорослі (мама, няня) спеціально придумують для дітей, вважаючи, що вони більш доступні дітям. Крім того, дитина викривляє у своєму мовленні слова дорослого, адже в неї ще недостатньо розвинені фонематичний слух, звукова артикуляція, через що вона мимоволі змінює звукову форму слова: молоко вимовляє “моко”, голова – “гова” тощо. Здебільшого дитина вимовляє наголошений і перший склади, через що спотворюється звуковий склад середини слова.
За правильного мовного виховання, коли дорослі вимагають чіткої вимови слів, виправляють її, автономне мовлення швидко зникає. Якщо дорослі підтримують автономне мовлення, воно може зберігатися довго, затримуючи становлення правильного.
У ранньому дитинстві відбувається засвоєння граматичної будови рідної мови. Спочатку (приблизно до 1-го року 10-ти місяців) діти обмежуються реченнями, які складаються з одного, пізніше з двох слів, що не змінюються за родами і відмінками. Кожне таке слово-речення може мати кілька різних значень: коли малюк вимовляє слово ” мама”, це може означати “мамо, візьми мене на руки”, “мамо, Я хочу гуляти” і багато іншого. Пізніше мовлення дитини починає набувати зв’язного характеру і виражає найпростіші відношення між предметами. Оволодівши під час предметної діяльності способами використання предметів, діти починають вловлювати і використовувати граматичні форми, за допомогою яких ці способи можна позначити. Так, засвоївши використання висловлювань “забив молотком”, “узяв совочком”, дитина вловлює, що закінчення “ом” має знаряддєвий зміст, і починає застосовувати його до нових предметів-знарядь (“ножом”, “ложком”, “лопатком”). Під впливом дорослих такі неправомірні перенесення зникають. До 3-х років дитина оволодіває використанням багатьох відмінкових закінчень.
Удосконалюється у ранньому віці і звуковий склад мови: використання різноманітних звуків мови (фонематичний слух), формування правильної звуковимови. Спершу дитина вловлює загальну ритмічно-мелодійну структуру слова або фрази, а наприкінці 2-го – на 3-му році життя правильно вимовляє звуки. Тому мова дорослих, які спілкуються з нею, повинна бути правильною, з вимовлянням звуків, розміреним темпом.
На перших порах розвитку мовлення дитини є ситуативним, пов’язаним зі спільною з дорослими та однолітками практичною діяльністю. Часто воно розгортається у формі діалогу, який сприяє розвитку соціальних відносин дитини. За допомогою діалогу діти залучають одне одного до гри, заняття, встановлюють між собою контакт. Деякі з них не вміють підтримувати розмову однолітка або дорослого, тому необхідно залучати дитину до таких ігор, у яких ролі вимагають розмовляти, а теми розмов підказує ігрова ситуація, вивчати маленькі сценки з казок.
У ранньому віці виникає й описове мовлення дитини, що пов’язано з розширенням кола її спілкування, уявлень, підвищенням її самостійності. Ситуативне, згорнуте мовлення (жести, міміка) вже не може забезпечити всіх потреб дитини, наприклад, коли вона намагається розповісти про невідомі для вихователя події. Тому суперечність між потребою у спілкуванні, взаєморозумінні та обмеженістю засобів для цього зумовлює виникнення описового, розгорнутого мовлення. Його формування відбувається за участю дорослого, який ознайомлює дитину з прикладами, еталонами такого мовлення (казки, розповіді).
Активне мовлення на 3-му році життя нагадує мовлення дошкільника. Відбувається подальше оволодіння граматичною будовою мови. Діти вживають багатослівні і складні підрядні речення, майбутній час дієслів, прикметники, сполучники, прийменники, починають помічати неправильну вимову окремих слів, іноді відмінкових закінчень. Поступово мова стає основним засобом спілкування дитини з дорослими та однолітками. Її активний словник збагачується за актуальної потреби висловлюватись, належної уваги дорослих до запитань, розгорнутих відповідей на них. Мовні вправляння під час виконання різнопланових завдань сприяють налагодженню стосунків дорослого і дитини у процесі спілкування.
Отже, оволодіння мовленням має важливе значення для різних сторін психічного розвитку дитини. У процесі мовлення відбувається передавання дитині суспільного досвіду, керівництво її діяльністю з боку дорослих. Під впливом мовлення перебудовуються психічні процеси дитини.
Мовлення і його розвиток у дошкільному віці
Усі психічні функції розвиваються за безпосереднього впливу мовлення, яке стимулює і поглиблює розвиток. Розвиток мовлення продовжує здійснюватись за активної участі дорослих.
Мовлення – процес спілкування, опосередкований мовою.
У дошкільному віці дуже інтенсивно розвиваються комунікативні форми і функції мовної діяльності, удосконалюються практичні мовні навички, суттєво змінюється словниковий обсяг мовлення, відбувається усвідомлення мовної діяльності загалом.
Дитина дошкільного віку активно засвоює мовлення, оскільки це зумовлюють її потреби дізнатись, розповісти, вплинути на себе й на інших.
Оволодіваючи мовою у процесі спілкування з дорослими, дитина отримує не лише засіб ефективного спілкування з оточенням, а й засіб успішного керування власною поведінкою. За допомогою мови дитина може сформулювати мету своїх дій, спланувати їх послідовність, а також зіставити зміст і цілі діяльності. Після оволодіння мовою та мовленням дитина здатна спрямувати свої дії чи утриматись від виконання деяких із них. У дошкільному віці процес оволодіння основами мовлення зазвичай завершується.
Воно супроводжує всі види діяльності дошкільника, сприяє встановленню і розвитку його соціальних контактів, стає ефективним інструментом мислення. Зміст і форми дитячих висловлювань залежать від форм спілкування, комунікативних завдань дошкільника. У процесі спілкування мовлення удосконалюється, набуває нових якостей, зумовлює перебудову психічних процесів тощо. Основними напрямами його розвитку є розширення лексичного запасу слів і граматичної структури мовлення.
Розвиток лексичного запасу і граматичної будови мовлення дітей дошкільного віку
У розвитку словника дошкільника відбуваються суттєві якісні і кількісні зміни. Збагачення лексичного запасу мовлення залежить від умов життя і виховання, індивідуальних особливостей дитини. Порівняно з раннім дитинством словник дошкільника збільшується втричі: у 3 роки дитина засвоює приблизно 1200–1500 слів; у 4 роки – 2000; у 5 років – 2500–3000; у 6–7 років – 4000–4500 слів.
Розширення лексичного запасу слів дошкільника відбувається за рахунок усіх частин мови. Дитина вживає слова різної складності, з конкретним, прямим і переносним значеннями, рідше – абстрактним, її мовлення збагачують синоніми, антоніми, омоніми, метафори, багатозначні слова, фразеологічні звороти. Постійно розширюється і зміст слів, які вона використовує. Кількісно і якісно словниковий запас слів дитини досягає такого рівня, що вона може легко спілкуватися з дорослими і дітьми, підтримувати розмову на будь-яку тему в межах свого розуміння.
У першу чергу діти дошкільного віку оволодівають назвами наочно уявлених або доступних їхній діяльності предметів, явищ, якостей, властивостей, що зумовлено наочно-дійовим і наочно-образним мисленням. З цієї причини у їхньому словниковому запасі майже відсутні абстрактні поняття. Смисловим змістом слова діти оволодівають поступово, з розвитком пізнавальних можливостей. Наприкінці 1-го – на початку 2-го року життя слово означає для дитини тільки один певний предмет, тобто воно еквівалентне його чуттєвому образу. А вже по завершенні 2-го року означає групу однорідних предметів (чашка – це різноманітні чашки), має значно ширше, хоч менш конкретне, значення. Дитина 3–4,5 років уже здатна узагальнювати однорідні предмети: меблі, іграшки, одяг. Сигнальне значення слова-узагальнення дуже широке, віддалене від конкретних образів предметів.
4–5-річні діти опановують останній ступінь узагальнення. У їхньому мовленні, наприклад, слово “рослина” охоплює такі групи, як ягоди, дерева, фрукти та ін. Сигнальне значення такого слова надзвичайно широке, а зв’язок його з конкретними предметами простежити все важче.
Лексичне узагальнення ґрунтується на найяскравіших ознаках, які дитина засвоїла у власній практичній діяльності. Тобто втілене у слові узагальнення є конкретним і наочним. За кожним словом дошкільника фігурує його уявлення про конкретний предмет або ситуацію. Старший дошкільник, уживаючи слова, які позначають абстрактні категорії, пояснює їх на основі власного досвіду взаємодії з людьми. Наприклад, жадібний – той, хто не ділиться іграшками; добрий – той, хто не б’ється. Із конкретною ситуацією пов’язані і моральні поняття. Тому в мовленні дошкільника переважають слова, що позначають максимально наближені до дитини конкретні об’єкти, а також об’єкти, з якими вона діє самостійно.
Накопичений у мовленні дошкільника словниковий запас не може самостійно забезпечити спілкування і пізнання. Для цього необхідно вміти будувати словосполучення і речення, дотримуючись правил граматики мови. Тому у дошкільному віці активно розвивається і граматична будова мови (засвоєння морфологічної системи мови, відмін і відмінювання). Оволодіння формами відмін у дошкільників зазвичай відбувається за їх орієнтування на форму слова, тобто на його закінчення у називному відмінку.
Діти дошкільного віку найчутливіші до мовних явищ. Засвоєння ними суфіксів, префіксів рідної мови виявляється у самостійному словотворенні: “я втік і притік назад”, “дощик викапався”, “ти будеш продавець, а я – купівець”, “цукор-цукорик”.
У самостійному словотворенні, за твердженнями Д. Ельконіна, полягає робота дитини з опанування мови як реальної предметної дійсності. Реалізується словотворення у мовленнєвій практиці дитини. Словотворчість є показником оволодіння мовою, яка підпорядковується її законам, основою яких є граматичні значення слів. Її спроби помітно активізуються у 4,5–5-річному віці. Придумані малюком нові слова не суперечать правилам граматики, хоч і не враховують мовних винятків. У 5 років словотворчість стає менш активною, оскільки дитина вже міцно засвоює граматичні форми і вільно їх використовує. У 3–3,5 років вона легко використовує основні граматичні закономірності: змінює слова за відмінками, числами, особами; вживає всі часи дієслів; будує прості і складні речення.
У дошкільному віці вдосконалюється оволодіння морфологічними засобами оформлення граматичних категорій, відбувається засвоєння типів відмін і відмінювання, чергування звуків, способів словозміни і словотворення, діти вчаться будувати складні речення. Однак упродовж дошкільного дитинства у їхньому мовленні спостерігається ще багато помилок через недостатнє оволодіння правилами мови і їх винятками.
Розвиток звукового і синтаксичного аспектів мовлення. Усвідомлення дошкільниками звукового складу слова
Мовленнєве спілкування дошкільника відбувається за законами рідної мови, які є певною системою фонетичних, лексичних, граматичних та інших законів і правил спілкування.
Розвиток мовлення неможливий без засвоєння звукової культури мовлення, яка є основою оволодіння мовою, підвищує здатність до орієнтування дошкільника у складних співвідношеннях граматичних форм, забезпечує освоєння морфологічної системи мови. Її складовими є фонематичний слух і правильна звуковимова.
Опанування фонематичного складу мовлення починається наприкінці 1-го року життя. До початку дошкільного віку діти зазвичай володіють усіма звуками рідної мови. Однак у деяких дошкільників і у старшому віці спостерігаються недоліки звуковимови, дефекти мовлення, що спричинено повільним розвитком моторики мовного апарату.
Вирішальне значення для засвоєння звуків рідної мови має розвиток сенсорної основи мовлення, тобто фонематичного слуху.
Фонематичний (грец. Рhonema – звук, голос) слух – здатність сприймати на слух звуки мовлення, диференціювати й узагальнювати їх у словах як смислорозрізнювальні одиниці.
Його наявність передбачає розрізнення звуків мови як фонем, сприяє осмисленню граматичної форми і значення слів. Під час засвоєння звукової сторони мовлення дитина завдяки фонематичному слуху опановує зразок вимови звуку, забезпечує відповідне його відтворення. У своїй діяльності вона повинна чітко розрізняти заданий дорослим звук від вимовленого нею. Ця здатність є основною умовою засвоєння звукової сторони мовлення.
У дошкільному віці, який є сензитивним періодом у розвитку фонетичного слуху, формуються тонкі і диференційовані звукові образи слів і звуків. Дитина виявляє пильну увагу до звукової сторони мовлення, починає усвідомлювати норми звуковимови, піклуватися про її правильність. Однак ще не здатна виокремити і назвати звук, який потрібно вимовити інакше, в результаті змінює усе слово.
Фонематичний слух відіграє важливу роль під час навчання дітей граматики мови, коли вони вперше здійснюють звуковий аналіз слова. Для цього їм слід відмежуватися від смислу слова і його значення, працювати з ним, як із звуковим комплексом, тобто формальною одиницею. Проте виокремлення звуків у слові дається їм нелегко через новизну завдання, крім того, дошкільники не володіють необхідними для цього аналітичними засобами.
За сприятливих умов в ігровій ситуації навіть молодші дошкільники можуть навчитися розрізняти на слух тверді і м’які, дзвінкі і глухі приголосні, називати перший та останній звуки у слові. Поза ігровою імітацією звуковий аналіз слів доступний дітям середнього дошкільного віку, коли вони свідомо і довільно виділяють звуки у словах, порівнюють їх.
5–6-річні діти здійснюють звуковий аналіз слів, якщо вони практикували у мовленні протягування вголос окремих звуків (м-мак, л-ліс), засвоїли спосіб дослідження звукового складу слова, а уміння його аналізувати сприяє успішному оволодінню читанням і письмом.
До 6–7-ми років фонематичний розвиток дитини завершується, вона починає усвідомлювати звуковий склад рідної мови, розрізняє і виокремлює голосні, тверді і м’які звуки. Це є свідченням її готовності до навчання грамоти (читання і письма) у школі.
У дошкільному дитинстві відбувається динамічний розвиток синтаксичної сторони мовлення дітей.
Мовлення молодших дошкільників характеризується насиченням простих речень, частим вживанням часток “а”, “і”, “ось”. У переповіданні казок їх мовлення багате на складносурядні і безсполучникові речення, складнопідрядні речення простої конструкції. Сполучниковий зв’язок часто замінюється інтонацією. Поширені у мовленні молодших дошкільників підрядні речення часу.
У середньому дошкільному віці у мовленні дітей, як і раніше, переважають прості речення, однак із складнішою структурою, з’являються речення з однорідними членами. У складносурядних реченнях діти починають вживати вставні слова, сполучник “ні”; у складнопідрядних – підрядні причини, порівняльні, умовні. Новими для їх мовлення є узагальнювальні слова й однорідні додатки.
Старші дошкільники частіше вдаються до поширених речень з однорідними членами, урізноманітнюють використання простих і складних речень. Перед вступом до школи вони оволодівають майже всіма сполучниками і правилами їхнього використання. Однак текст здебільшого (55%) складається з простих речень. Збільшення кількості у мовленні узагальнювальних слів і додаткових речень свідчить про розвиток у старших дошкільників абстрактного мислення.
Усвідомлення дошкільниками словникового складу мови
Оволодіння мовленням, яке успішно відбувається у дошкільному віці, суттєво випереджає усвідомлення мовної діяльності і лексичного складу мовлення. Тривалий час у процесі спілкування дитина орієнтується не на нього, а на предметну ситуацію, яка визначає розуміння нею слів. Однак усвідомлення словникового складу мови потрібне їй для оволодіння грамотою. Без спеціального навчання дитина ставиться до речення як до єдиного смислового цілого, єдиного словесного комплексу, який визначає цілісну ситуацію, реальну дію і подію.
3–7-річна дитина, як свідчать дослідження, за необхідності виділити слова в реченні орієнтується на ситуацію, про яку у ньому йдеться. Тому у відповідь на питання, скільки слів у реченні, вона повторює все речення. Наприклад, стверджує, що у реченні “Дівчинка пішла в сад” одне слово, і повторює його. Однак якщо у бесіді з дітьми використовувати елементи навчання (повторні, навідні питання, зразок правильного виокремлення слів, похвалу або негативну оцінку результатів), деякі з них переходять на вищий рівень аналізу речення. Діти до 5-ти років аналізують предметний зміст окресленої у реченні ситуації. Наприклад, у реченні “Віта годувала братика” виокремлюють: перше слово – “Віта”, друге – “Віта годувала братика”, що є першим кроком до виокремлення слів як елементів мовної дійсності. Діти молодшого, середнього і старшого віку починають визначати інтонаційно-смислові групи підмета і присудка: у реченні, наприклад, “Хлопчики будуть грати в м’яч” першим вважають слово “хлопчики”, другим – “будуть грати в м’яч”. Такий тип виокремлення засвідчує перші кроки дитини в аналізі елементів речення. Деякі діти визначають у реченні всі категорії слів, крім сполучників і прийменників. Це означає, що вони переключаються на мовну дійсність і слова як елементи мовлення. Однак їх уявлення про мовну дійсність ще нестійкі і неусвідомлені, вони лише розпочинають виокремлювати предметні компоненти речення.
Отже, якщо дитину спонукати лише до виокремлення слів у реченні, не організовуючи її орієнтування на суттєві ознаки слова, вона дуже слабо розуміє і розрізняє дійсність мовлення.
Для формування у дошкільників уміння вичленовувати у мовленні слова, необхідно, щоб вони були не просто звуковою сукупністю, а й мали певне значення для дитини. За таких умов формується досить адекватне й усвідомлене уявлення про слово.
Під час навчання дошкільників поділу тексту на слова не обов’язково давати їм понятійні критерії мовлення, слід визначати їх шляхом наочної демонстрації, на прикладах практичного використання тощо. У такий спосіб уточнюватимуться уявлення про слово, його значення тощо.
Діти, які починають читати, поступово усвідомлюють і словниковий склад мовлення. Стихійне формування здатності до його усвідомлення відбувається надзвичайно повільно. Прискорює цей процес спеціальне навчання, завдяки якому старші дошкільники починають чітко виокремлювати слова в реченні.
Функції мовлення дошкільників
Основними функціями мовлення у дошкільному віці є: комунікативна (функція спілкування), планувальна, узагальнювальна, регулятивна, саморегулятивна.
Комунікативна функція мовлення
З раннього дитинства дошкільники користуються мовою як засобом спілкування. Спочатку спілкування відбувається лише з близькими або добре знайомими людьми з приводу конкретної ситуації, в якій діти беруть участь. Така функція мови називається комунікативною, або функцією спілкування. Здійснюється спілкування за допомогою ситуативного мовлення, яке складається з питань, що виникають у зв’язку з діяльністю, під час ознайомлення з новими предметами, явищами, потребою давати відповіді на питання, висловлювати певні вимоги. Воно може бути зрозуміле співбесіднику тільки з урахуванням ситуації, про яку розповідає дитина.
Ситуативне мовлення – мовлення, зміст якого зрозумілий співрозмовнику тільки за умови врахування ним ситуації, про яку розповідає дитина.
Його добре розуміє той, хто розповідає, однак не зрозуміє стороння особа, яка не знає ситуації. Дитина розповідає про побачене короткими, неповними реченнями; замінює багато частин мови жестами і діями, які щось зображають, а назви речей або людей – займенниками; промовляє так, ніби впевнена, що співрозмовник був свідком події, про яку вона розповідає. Спроби слухача уточнити почуте, з’ясувати подробиці події викликають невдоволення того, хто розповідає.
Під впливом людей, з якими дитина має справу, її ситуативне мовлення трансформується у мовлення, зрозуміле слухачам. Замість постійно вживаних займенників у мовленні з’являються іменники, що надає йому певної ясності. Ситуативний виклад переривається орієнтованими на співбесідника поясненнями. Так, 5-річні діти, прагнучи, щоб співрозмовник їх правильно зрозумів, уточнюють свою розповідь, пояснюючи необхідне: “Тоді він, м’яч, і покотився”, “А він я-як стрибне на неї… – вовк – на Червону Шапочку…”. Ці пояснення є новим етапом у мовному розвитку дитини.
Динаміка стосунків з оточенням, виникнення самостійної практичної діяльності сприяє подальшому диференціюванню функцій і форм мовлення. У процесі спілкування з дорослими й однолітками, розвитку самостійної діяльності у дитини виникає необхідність передати свої враження, отримані поза безпосереднім контактом із співрозмовником, домовитися про здійснення задуму спільної діяльності, спланувати її, розподілити обов’язки, розповісти про виконану роботу тощо. Так виникає потреба, щоб її мовлення було зрозумілим незалежно від ситуації у розмові.
Нові потреби діяльності і спілкування спонукають до подальшого оволодіння мовою. Провідне у молодшому дошкільному віці ситуативне мовлення поступово поступається місцем контекстному (зв’язному) мовленню, мовленню-повідомленню.
Контекстне мовлення – зв’язне мовлення, зміст якого зрозумілий співрозмовнику на основі мовних засобів і не вимагає знання конкретної ситуації.
Воно повно описує ситуацію, зрозумілу за відсутності безпосереднього її сприймання, потребує розгорнутого, вичерпного, логічного викладу, нових граматичних форм, без яких не зрозумілі переказ творів, розповіді про цікавий випадок, опис предмета. За структурою контекстне мовлення наближається до писемного, важливою ознакою якого є довільність.
У своїх розповідях діти спираються на власний досвід, знання, крім реальних фактів, використовують і видумані сюжети, події.
Контекстне мовлення повністю не витісняє мовлення ситуативне. Дитина користується ним залежно від характеру і змісту спілкування. Ситуативне мовлення домінує у розповідях на теми із власного побуту, під час переказу з використанням картинок.
У старших дошкільників ситуативність мовлення поступається контекстності, що помітно у їхніх побутових розповідях, переказах (незалежно від наявності картинок). Це робить мовлення послідовнішим і логічнішим.
Діти оволодівають контекстним мовленням під впливом систематичного навчання. Вирішальну роль при цьому відіграє мовний зразок дорослого. На заняттях у дошкільному закладі дітям доводиться викладати більш абстрактний зміст, ніж за ситуативного мовлення, перед ними постає потреба у використанні нових мовних засобів і форм, які вони засвоюють із мовлення дорослих. Цей процес інтенсивно відбувається у середньому дошкільному віці.
Високого рівня контекстне мовлення досягає у старшому дошкільному віці, коли діти набувають здатності відповідати на питання точними короткими або поширеними реченнями, адекватно оцінювати висловлювання (відповіді) товаришів, доповнювати і виправляти їх. У 6 років вони можуть послідовно і чітко складати описову розповідь на певну тему. Подальший розвиток контекстного мовлення відбувається у шкільному віці.
Ще вищим рівнем становлення мовлення дитини є пояснювальне мовлення, яке спирається на розвиток мислення і вимагає від дитини вміння встановлювати і відображати у мовленні причинно-наслідкові зв’язки.
Пояснювальне мовлення – мовлення, яке вимагає певної послідовності викладу, встановлення причинно-наслідкових зв’язків у ситуації, яку повинен зрозуміти співрозмовник.
Це зумовлено потребою старшого дошкільника пояснити однолітку зміст майбутньої гри, будову іграшки тощо.
Пояснювальне мовлення передає складний зміст, вимагає послідовності викладу, виокремлення основних зв’язків, відношень у ситуації, яку співрозмовник повинен зрозуміти. Воно має суттєве значення для розумового розвитку, формування колективних взаємин дітей. У дошкільному віці цей вид мовлення лише починає розвиватися, тому дитині дуже важко вислухати до кінця пояснення дорослого, вона прагне швидше розпочати гру, не засвоївши пояснення її умов і правил.
Часто дошкільники пояснювальне зв’язне мовлення (необхідне у випадку залучення однією дитиною іншої до ситуації нової гри) підміняють ситуативним, оскільки їм важко завдяки можливостям свого мовлення пояснити, чому слід робити так, а не інакше. Дитина зосереджує своє пояснення лише на виконавчій діяльності того, кого прагне включити у гру. У результаті створення дорослими спеціальних умов, які вимагають розкриття смислу пояснення, старші дошкільники швидко навчаються зрозуміло для ровесників пояснити умови взаємодії, особливості поведінки кожного з них.
Планувальна функція мовлення
Завдяки зв’язку з мисленням мовлення дитини є важливим засобом планування і регулювання її практичної поведінки. У цьому полягає його планувальна функція, яка виникає у 4–5-річних дітей. Вона є провідною особливістю мовного розвитку дошкільнят, який спочатку виявляється у мовленні вголос, а з часом переходить у внутрімовний (інтеріоризується).
Наприкінці раннього, у молодшому і середньому дошкільному віці, мовлення часто вплітається у самостійну практичну діяльність дитини. Дошкільник, нікому не адресуючи своїх слів, називає предмети, з якими діє, розповідає про власні дії, планує майбутні, аналізує їх результати. Оскільки таке мовлення не виконує функції спілкування, Ж. Піаже назвав його егоцентричним. Л. Виготський експериментально довів, що егоцентричне мовлення за своєю природою є соціальним.
Егоцентричне (лат. Ego – я і centrum – центр) мовлення – звернене до себе мовлення дитини, яке виникає під час її діяльності.
Виникнення його пов’язане з невідособленістю і невиокремленістю у дитини мовлення для себе і мовлення для дорослих, а також із тенденцією молодших дошкільників до спільної діяльності з дорослими. Що менш самостійна дитина, що важче дається їй діяльність, то вища ця тенденція. Егоцентричне мовлення є своєрідним мовним замінником реального практичного співробітництва з дорослим, який уособлює для дитини бажаний зміст цього співробітництва і допомоги.
Егоцентричне мовлення забезпечує планування діяльності: дитина формулює задум своєї діяльності, словесно фіксує отримані результати, знову намічає нові дії і здійснює їх. Спочатку мовлення включається в усю діяльність дитини (регулювальне, констатувальне мовлення з приводу здійсненої дії), потім поступово переноситься на початок діяльності, постаючи як прототип майбутнього внутрішнього планування і розв’язання завдання.
На першому етапі дитина звертається до дорослого і називає йому свою дію (планування для іншого), потім вона мовно оволодіває власною поведінкою (планування для себе). До кінця дошкільного віку самостійна діяльність дитини охоплює два етапи:
1) прийняття рішення і планування, що здійснюється у мовній формі;
2) діяльність відповідно до прийнятого рішення і плану. Із часом егоцентричне мовлення поступово згортається, інтеріоризується, у 5–6-річному віці перетворюється на внутрішнє мовлення, зберігаючи свою планувальну функцію. Це означає, що егоцентричне мовлення є проміжною ланкою між зовнішнім і внутрішнім мовленням дитини.
Узагальнювальна функція мовлення
У дошкільному віці ускладнюються зв’язки мислення і мовлення, формується узагальнювальна функція мовлення, у процесі реалізації якої мовлення використовується як інструмент мислення. Психологічний механізм цього явища полягає у фіксуванні у слові результату пізнавальної діяльності, закріпленні його у свідомості дитини. Вона не лише констатує сприйняте, відтворює минулий досвід, а й міркує, зіставляє факти, робить висновки, відкриває у предметі приховані зв’язки і закономірності. Словесні міркування 6–7-річних дітей обумовлюють спосіб розв’язання завдань. Включення мовлення у пізнавальну діяльність забезпечує інтелектуалізацію усіх пізнавальних процесів: воно перебудовує чуттєве пізнання, змінює співвідношення мислення і дії, закріплює оцінки, судження, що сприяє розвитку вищих форм інтелектуальної діяльності.
Дошкільник користується мовленням не лише для встановлення контакту, а й для отримання нової інформації, яку включає у розв’язання мислительних завдань. Завдяки цьому узагальнювальна функція мовлення переплітається з комунікативною.
У дошкільному дитинстві відбувається інтенсивний розвиток комунікативних форм і функцій мовної діяльності, що пов’язано з ускладненням діяльності дитини, зміною її стосунків з дорослими і ровесниками.
Розвиток розуміння мовлення у дошкільному віці пов’язаний з виконанням доручень, ознайомленням з фольклорними, літературними творами, іграми тощо. Розуміння художньої літератури виявляється у зосередженні дитини на великій кількості персонажів, складному сюжеті, описі, де вона вміло виокремлює не лише зміст, а й провідну ідею творів. Старший дошкільник розрізняє головних і другорядних героїв, висловлює аргументовану оцінку і мотивує своє ставлення до них, визначає форму твору (казка, вірш, оповідання) і деякі засоби мовної виразності, наприклад, порівняння. У процесі переказування їх дошкільник використовує характерні для літературного твору виражальні засоби.
Розуміння інструкції дорослого виявляється у її виконанні, орієнтуванні не лише на мету, а й на спосіб дії. Спочатку малюки, не дослухавши інструкції, намагаються виконувати дію, дотримуючись вказівок, які стосуються того, що потрібно зробити (мети дії). Для виконання пов’язаних із способом дії вказівок необхідно, щоб вони відображали кожний окремий акт або групу однорідних актів дії, що відбувалася відразу за словом. Самостійно організувати свою діяльність на основі інструкції малюк ще не здатний. Поступово словесні вказівки дорослого стають основою його цілеспрямованих дій. Він ще не доводить справу до кінця, але діє у правильному напрямі. Діти ставлять дорослому питання, уточнюють його вказівки, звертаються до нього за підтвердженням правильності своїх дій. Зауваживши, що їхні дії не відповідають інструкції, зупиняють або виправляють їх.
Регулятивна і саморегулятивна функції мовлення
Інтеріоризація мовлення дитини, замінюючи практичну співпрацю з дорослими та їх допомогу, виконує регулятивну функцію мовлення. Це проявляється, наприклад, коли дитина, виконуючи певну діяльність, супроводжує свої дії словами. Спочатку ці слова вимовляються вголос, а згодом – у вигляді внутрішнього мовлення, завдяки якому відбувається фіксація результату діяльності, зосередження і збереження уваги дитини на окремих моментах діяльності і управління короткочасною і оперативною пам’яттю.
Важливим етапом у розвитку розуміння інструкції і становлення регулятивної функції мовлення є самостійна організація дошкільниками своєї діяльності на її основі. Внаслідок цього їхня діяльність починає відбуватися за єдиним планом, який виникає до її початку під впливом інструкції дорослого.
У дошкільному віці з’являється саморегулятивна функція мовлення, коли мовлення переміщується з результату діяльності на її початок, не лише фіксуючи результати, а й передбачаючи їх. Дитина все більше послуговується цією функцією у своїй діяльності, особливо під час її планування, прийняття рішення, практичного виконання. Планування діяльності у мовленні значно підвищує її ефективність, утверджує задуми, полегшує і скорочує шлях до результатів. На основі планування практична і розумова діяльність стають довільними і цілеспрямованими.
У грі, малюванні, інших видах продуктивної діяльності дитина починає використовувати предмети-знаки як замінники відсутніх предметів. Розвиток мовлення як знакової форми діяльності не може бути зрозумілим поза його співвідношенням з розвитком інших її форм. У грі дитина відкриває знаковий смисл предмета-замінника, у малюванні – знаковий смисл графічних побудов. Одночасне називання одним словом відсутнього предмета і його замінника або предмета і графічної побудови надає значенню слова знаковий смисл. Завдяки цьому слово постає як своєрідний знак, який використовується для збереження і передавання ідеальної інформації про те, що перебуває за межами словесного позначення.
Нагромадження знань, участь у нових, складніших видах діяльності значно урізноманітнює, розширює коло спілкування дітей, що стимулює розвиток логічного мовлення – зв’язного висловлювання, об’єднаного єдиною думкою і побудованого з її урахуванням. У дошкільному дитинстві монологічне мовлення співіснує з діалогічним. Розвиненіше мовлення сприяє розв’язанню складніших завдань, виводить його на новий рівень розвитку.
Важливими аспектами мовного розвитку 5–6-річних дітей є усвідомлення мовної дійсності у процесі спеціально організованого навчання, набуття вміння викладати свої думки зв’язно, логічне перетворення міркувань на способи розв’язання інтелектуальних завдань, а мовлення – на інструмент мислення і засіб пізнання, інтелектуалізації пізнавальних процесів.
Отже, у дошкільному віці мовлення розвивається надзвичайно інтенсивно. Це пов’язано з ускладненням реальності дитини і зміною її стосунків з дорослими та однолітками.
Особливості розвитку мовлення молодшого школяра
Розвиток мови визначається потребою дитини у спілкуванні.
Сучасні психологи однозначно та правомірно пов’язують інтелектуальний розвиток дитини з розвиненістю її мовної діяльності. Розвиток мови молодшого школяра має значення в розвитку всіх пізнавальних процесів дитини. Одночасно з розвитком мовлення молодшого школяра удосконалюються його мислення й уява.
На момент вступу до школи словниковий запас дитини збільшується настільки, що вона може вільно порозумітися з іншою людиною з будь-якого приводу, що стосується повсякденного життя і входить до сфери її інтересів. Якщо трирічна нормально розвинута дитина вживає до 500 і більше слів, то шестирічна – від 3000 до 7000 слів. Словник дитини у початкових класах складається з іменників, дієслів, займенників, прикметників, числівників та єднальних сполучників.
Розвиток мовлення молодших школярів дає позитивний результат щодо розвитку любові та позитивного ставлення до читання. Володіючи розвиненою мовою, дитина з простотою і легкістю формулює свої думки, працює з текстовою інформацією, читає з задоволенням, адже читання, безумовно, один з видів мовленнєвої активності.
З іншого боку, любов до читання – основа розвитку мовлення та поповнення словникового запасу. Методика розвитку мовлення молодших школярів вирішує завдання формування мовлення молодшого школяра за кількома напрямами.
Поруч із розширенням словника розширюється і смислова наповненість слів.
У молодшому шкільному віці дитина поступово починає опановувати писемне мовлення. Воно більш абстраговане від ситуації, інакше мотивоване, значно довільніше, ніж усне.
Писемне мовлення – це особливий спосіб спілкування та становлення думки. Д.Б. Ельконін виділяє декілька специфічних особливостей писемного мовлення у порівнянні з усним. По-перше – це велика довільність. Уміння розчленувати слово на складові звуки – перша довільна операція, якою має оволодіти дитина. Потім слідує вміння надати думці синтаксично розвиненої форми, що вимагає розчленування самої думки, яка представляє у момент свого виникнення нерозчленоване смислове ціле. Привчаючи дитину до розчленування потоку думки, до її оформлення та розгорнутого висловлення, писемне мовлення тим самим дисциплінує мислення.
Письмові структури дитина сприймає і запам’ятовує головним чином завдяки читанню. Читання є тим предметом шкільного навчання, який пробиває дорогу до самостійного оволодіння писемним мовленням. Структури письмової мови, які запам’ятовуються під час читання, поступово стають структурними формами власної думки дитини та її оформлення. Однак це можливе тільки у тому випадку, якщо у дитини формується здатність орієнтуватися на спілкування з уявним читачем, здатним зрозуміти її авторську позицію.
Змінюється співвідношення вживаних категорій слів, збільшується словниковий запас, урізноманітнюються функції мовлення, удосконалюється його синтаксична структура тощо. Під впливом навчання відбуваються зміни морфологічної структури писемного мовлення у дітей.
Мовлення дитини може бути досить виразним. Але може бути і недбалим, надмірно швидким чи уповільненим, млявим або тихим. Цікаво, що діти 7–9 років нерідко дозволяють собі говорити не тільки для того, щоб висловити думку, але іноді просто для того, щоб утримати увагу співрозмовника. Це відбувається зазвичай з близькими дорослими або з однолітками під час гри.
Збільшується кількість слів і речень у письмових роботах, зростає швидкість письма, підвищується його якість. Засвоєнню учнями письма передує оволодіння читанням, успіхи в якому залежать насамперед від методів навчання.
Важливим показником успіхів дитини в оволодінні мовленням є мовчазне читання, що пов’язане з розвитком внутрішнього мовлення.

Матеріали для самостійного вивчення

Інтерактивні аркуші, проміжний контроль знань. Робота на платформі WIZER.ME. https://app.wizer.me/learn/9G510N

Презентація. Робота на платформі https://www.figma.com/file
https://www.figma.com/file/AKWVaOO5QW9EVIX6kBzVO3/%D0%9F%D1%81%D0%B8%D1%85%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B3%D1%96%D1%8F_%D0%A2%D0%B5%D0%BC%D0%B0_10?type=whiteboard&t=UtWwXHpOSN6nVhqX-6

Список використаних джерел

1. Антоненко-Давидович Б.Д. Як ми говоримо. – Київ : Либідь, 1991. –
256 с.
2. Загальна психологія : навчальний посібник / О. Скрипченко, Л. Долинська, З. Огороднійчук, Т. Зелінська, Т. Лисянська, Н. Співак, Н. Зубалій, І. Булах, О. Артемчук, Л. Зінченко, В. Власенко, О. Ільїн, Н. Абрамян, О. Гоголь. – Київ : АПН, 2002. – 464 с.